Певною мірою це заспокоювало, але Сергій Іванович навіть не приховує, що вже тоді було страшнувато. Їхали ж не на екскурсію, а на справжню війну. У полі, кілометрів за п’ятнадцять від Донецька, куди їх доставили, вперше відчули справжній її подих.
В одних випадках підтримка місцевого населення відчувалася повністю, проте були і такі, які їх не сприймали.
Хоч надалі виявилося, що чимало хто підтримував, але боялися висловлюватися про це вголос, бо бачили, як поводилися потім із такими сепаратисти.
На працівників міліції у зоні АТО покладається особлива відповідальність. Місцеві довіряють їм більше, ніж іншим бійцям. Адже у багатьох випадках вони – єдині представники влади. Але поставала проблема, як виправдати таке довір’я. Спробуй здогадатися, хто перед тобою, та ще й може бути зі зброєю. На додачу попередили, що в одному напрямку заміновано, в іншому – розтяжки. Від своїх також не можна далеко відходити, бо навіть вони можуть переплутати з чужим з усіма від цього наслідками. Тож так і освоювалися групами по двоє-троє. А коли познайомилися з колегами – об’єднувала служба, справи пішли веселіше. Взаємовиручка, взаємодопомога відігравали особливу роль. Там, де ведуться бої, без цього не можна взагалі.
Маючи відповідну підготовку, недоброзичливців навчилися впізнавати швидко.
Іноді достатньо було погляду, щоб визначитися, хто перед тобою.
Особливого розмаху набули у Донбасі розкрадання. У Краматорську сепаратисти тільки за один раз забрали з автосалону 48 легковиків. Але у міліції є все, щоб протидіяти такому злу – спецзасоби, зброя, відповідна методика.
От і боролися, як тільки могли. Дуже велику роль у постачанні відігравали волонтери.
Зустрітися там із бершадськими було особливо зворушливо.
Про домівку згадував часто.
Особливо у перші дні, коли навіть спали у бронежилетах.
Сергій Іванович розповів, що їхали у зону АТО на місяць, а перебували там 49 днів. Затрималися через об’єктивні обставини.
Роботи там непочатий край.
Порушників доставляли у райвідділ, де з ними проводила роботу служба безпеки. Але навіть перевозити їх було небезпечно, бо ніхто не був впевненим, що по дорозі їх не спробують визволити.
А ще запам’ятався йому погляд дружини, у якому читалося: куди ти їдеш і навіщо?
На що тоді відповів: «Не поїдемо ми, то вони прийдуть до нас».
Вразила на Сході і велика робота по облаштуванню укріплень. Найстрашнішим же було, коли не знаєш, що тебе чекає через хвилину, на наступний день, вночі. Бо дуже багато поширювалося дезінформації. Насправді більшість погроз не збувалися, а спробуй засни. Іноді не спали цілодобово, перебуваючи у нарядах.
Найбільше ж об’єднує, вважає С.І. Калінін, думка про сім’ю, яка є у кожного, бажання побачитися з рідними, які після таких подій стають ще ріднішими. А ще – віра в те, що перемога буде за нами.
На службі у міліції Сергій Іванович не новачок. Головним у роботі і тут, і там, на Сході, вважає вміння працювати з людьми та діяти за обставинами. Коли навколо зброя, це набуває особливого значення.
По-особливому радів поверненню батька додому п’ятирічний син. Мабуть, саме тому С.І. Калінін, найперше, побажав, щоб ні діти, ні пристарілі ніколи не відчули нічого подібного, бо мав нагоду переконатися, як важко вони це переносять. А щоб цього не було, на Сході сьогодні несуть службу ще троє наших міліціонерів. Щасливого ж їм повернення.
Павло КУШПЕЛА.
