Не тільки у пана є сир і сметана

Хоч обоє розуміють, що, маючи п’ятирічну донечку і дванадцятирічного сина, одних заробітків Сергія, який з дитинства їздовим на місцевій фермі товариства, аж занадто мало. І це ще йому повезло, що має хоч якесь місце роботи.
– Але як добре трудитися на роботі, а потім разом із дружиною ще й вдома, – каже Сергій, – то можна і в Чорній Греблі щось мати. Не тільки у пана бувають молоко, сир та сметана.
Щоправда, оте вдома, за іншими мірками, це три корови, гектар городу, щоб їх прогодувати і самим мати картоплю, а також телята, поросята, всяку птицю.
Чому саме займаються виробництвом молока пояснюють тим, що на виробництво свинини потрібно було б багато зерна.
На запитання, кому важче – Сергієві на роботі чи його дружині вдома з такою фермою, бо деякі жінки, буває, кажуть, що їхні чоловіки навмисно тікають з дому, щоб нічого не робити по-домашньому господарству – подружня пара пояснює, що в них своєрідний сімейний підряд. Вранці він доїть одну корову, а його дружина іншу, щоб встигнути здати молоко, яке у визначені години забирають представники аж чотирьох молокозаводів. Син влітку займається випасанням худоби.
Щоправда, Сергій зізнається: без коней обходитися було б важко. Якби не було їх у нього на роботі, довелося б купляти самому.
Сімейну економіку сім’я веде, можливо, і на не дуже фаховому рівні, проте, розмірковує її глава, мабуть, все ж правильно, бо є в цьому певний досвід.
– Ну і що з того, – каже, – що хтось там у Києві добре заробляє на будівництві. Якщо порахувати, скільки витрат за проживання, за харчування, та ще й за київськими цінами, потрібно, то чималу суму треба надщербнути з отих заробітків. А ще на дорогу, щоб хоч зрідка навідуватися до сім’ї, бо діти можуть запросто забути і почнуть називати чужим дядьком, теж потрібні гроші. Тож мало що із заробітної плати може й залишитися. Хто не лінується, може такі гроші і вдома, навіть у Чорній Греблі, заробити.
Виходить, ламає таки свідомість населення нинішня політика, коли воно дедалі більше починає розуміти, що без труда нічого не буде. Для того, щоб щось мати, у наш час потрібно наробитися.
Якщо ж рахувати, що молоко раніше приймали по три гривні за літр, то навіть тепер, коли закупівельні ціни на нього знизилися, якась копійка даній сім’ї, яка продає його щодня в середньому сорок літрів, таки перепадає.
– А в селі, – розмірковував вголос Сергій, – навіть тисяча гривень чистого прибутку теж неабиякі гроші. А ще ж холодильник ніколи не буває порожнім.
Щоправда, є проблеми і на домашній фермі, як є вони, мабуть, на кожній роботі. У селі, наприклад, де тільки до трьохсот голів корів, і щодня продається до трьох з половиною тонн молока, немає офіційно працюючого ветеринарного лікаря. Виручає односельчан хіба що один із фахівців-пенсіонерів.
Дана проблема неабияк непокоїть і сільського голову В.О. Соловея, який розуміє, що на це поголів’я такий хоч один таки повинен бути. А от вдіяти, за його словами, у цьому плані нічого не може.
Бо з чого має платити йому заробітну плату? Найближча ветеринарна дільниця аж у Джулинці, тобто за 15 кілометрів. Ветпрацівники навідуються у М’якохід хіба що лише тоді, як роблять щеплення худоби.
А ще молоду сім’ю хвилює, що роки за роботою минають непомітно, а як у даній ситуації стаж, щоб вийти на пенсію, заробити? І Сергій тут же висловив пропозицію, що чому б десь на державному рівні не прийняти таке рішення: якщо продала сім’я стільки-то тонн молока на завод, то зараховувати їй цей рік у трудовий стаж. На його думку, щодо приватного сільгоспвиробника, взагалі коїться щось незрозуміле. Не прищепиш, наприклад, худобу за гроші – не отримаєш довідку, щоб міг продати молоко. Таким чином, довідка обходиться аж 50 гривень. Чи не забагато?
Це ж виходить, що півдня треба годувати корови, заготовляти десь для цього корм лише для того, щоб взяти один папірець. Та і про дотації на худобу державі давно годилося б подумати.
Здавалося б, не така вже і складна справа домашня ферма. Якщо корова дає менше 15 літрів молока в день, сім’я таку збуває. На корм ідуть сіно, солома, кукурудзиння, буряки. От тільки спробуй з усім цим справитися. Щоб мати де розмістити запаси кормів, довелося прикупити старе сусіднє обійстя.
Цікаво, що у даній сім’ї не прийнято рахуватися, хто головний – чоловік чи дружина у вирішенні сімейних питань.
За роботою, кажуть, їм просто ніколи чергуватися.
– I чого тільки люди їдуть на оті заробітки, – не переставав висловлювати вголос здивування Сергій. – Добру хату у Чорній Греблі, наприклад, можна купити зовсім дешево.
А дорожче – газифіковану. І це в селі за якихось 25 кілометрів від райцентру і менше, як за 20 кілометрів від Теплика. І такі ціни знову ж таки від того, що люди, в першу чергу, не знаходять собі тут роботи.
Але дана сім’я переконана, що перспектива у Чорної Греблі все ж є, і що нікуди такі села не діватимуться. От тільки люди у них житимуть в достатку тільки ті, які не цуратимуться наробитися. А світ завжди тримався на таких, триматиметься й надалі.
– Тільки держава, – висловлював наостанок обурення Сергій, – чомусь хоче, щоб лише їй село віддавало все і подешевше. В село ж вже навіть путнього реманенту нікому завезти. Купив лопату, навів він приклад, а вона одразу ж поламалася. Хоч віддати за неї довелося майже відро молока.
Павло КУШПЕЛА.