Війтівка є одним з найбільших населених пунктів у районі – тут понад півтори тисячі дворів і більше чотирьох тисяч жителів, і, здається, немає такої вулиці, на якій би хтось на чомусь, як тепер кажуть, не спеціалізувався. Таким, як правило, вгору глянути ніколи, бо живуть роботою, комерцією і здебільшого мають від того відповідну віддачу.
Щоправда, є і такі, кого життя саме загнало, як вони висловлюються, у такі рамки, коли вони дійсно змушені виживати. Як, наприклад, прожити людині та ще й підтримати сім’ю у п’ятдесятирічному віці, коли ще до пенсії, як до неба, і на роботу таких не надто вже й охоче беруть, якщо вона навіть підвернеться. У таких випадках від декого можна почути, що то людина, мовляв, сама собі створила такі обставини, з яких не може знайти вихід.
Таке, звичайно, трапляється теж, але у Війтівці наводили приклад, коли людина іноді і працює, але робота їй не подобається, до того ж вона малооплачувана. Хіба у неї є тепер вибір, щоб її можна було поміняти. От і в даному випадку вибір у неї єдиний – шукати шляхи виживання.
Але давно підмічено, що саме в цьому селі дана проблема начебто вирішується з меншими потугами, ніж в інших. Дехто навіть пов’язує це з тим, що то, мовляв, війтівчанам сам Бог допомагає, бо дана громада більш віруюча, ніж в інших селах. Самі ж жителі цього села даного припущення хоч і не заперечують, все ж мають інші думки з цього приводу. Весь секрет нібито полягає в тому, що вони дещо підприємливіші, ніж інші, і своєю заповзятістю, працьовитістю відзначалися споконвіку. Підприємництвом тут почали займатися набагато раніше, ніж його було введено у ранг державної політики, тільки це тоді називалося іншим словом, про яке не хочеться згадувати, щоб когось, бува, не образити.
Щоб «дістати» якийсь дефіцит, раніше куди їхали? Звичайно ж, і у Війтівку. У цьому селі набагато раніше зрозуміли, що працювати все-таки вигідніше, насамперед, на себе і свою сім’ю. Так це збереглося і донині, тільки виживає вже хто як може. А такі терміни, як «дефіцит», «діставати» взагалі майже зникли із повсякденного життя. Наприклад, незважаючи на те, що у цьому селі відкрито навіть супермаркет, у ньому налічується ще й 22 торговельні точки, а підприємців, лише зареєстрованих, більше восьмидесяти. Є тут і столярні майстерні, і по обробці металу. Але хто б за що не брався – це не випадково.
Підприємницька жилка тут передається ще з діда-прадіда. Громада споконвіку славилася неперевершеними майстрами ковбасних виробів, які возили їх аж у Краків та Варшаву. Кажуть, що у цьому селі діє ніби неписане правило: як тільки хтось чимось відзначиться, зробить щось хороше, покаже себе з найкращого боку, як у сусіда те має бути хоч трішки, але все-таки краще. Причому, без всякого злорадства, просто такою є традиція.
Худоба у даний час хоч і не в пошані, бо продукція тваринництва, якщо порівнювати із затратами на її виробництво, практично ні по чому, тут все ж живуть за принципом: молоко, лиска, давай, виживать допомагай.
Варто комусь заперечити, що в даний час це все-таки не бізнес, а тільки заняття, щоб було біля чого наробитися, як у відповідь зразу почує: а ви думаєте, що труд тих, хто займається ковбасами, легкий?
А тим, що в цьому селі чи не всі взагалі працюють у дві зміни, як вони самі висловлюються, нікого не здивуєш.
Першою зміною тут вважають оте саме ж підприємництво, яким воно не було б, а то й основну роботу, яку та чи інша людина ще має, а друга продовжується допізна як не на власному городі, то біля худоби. І в даному випадку мова вже не йде про виживання. У цьому селі ніби змагаються: у кого пліт кращий, ворота, хата чи машина. Хоч дуже часто в отих хоромах справляють хіба що весілля чи іменини, а живуть у «врем’янках».
Хоч за оті паркани і хати довелося добре наробитися, побудовані вони чи придбані не за чужі гроші, а за зароблені.
Майже у кожному дворі у цьому селі утримують і поросят, і на те, що немає ціни на свинину, не особливо зважають. У даній громаді, щоб вижити, почуватися незалежно, давно вибудувалася власна економічна політика цього виживання. Навіть на заробітки, в тому числі й у Італію, тут відправляються зовсім не ті, хто гониться за довгим карбованцем, а тільки ті, кому гроші потрібні вкрай – на навчання дітей тощо.
Неабияк виручає війтівчан робочими місцями і відповідними заробітними платами, за їхніми словами, птахокомбінат «Бершадський». Жаль лише, що нічого подібного не довелося почути на адресу ПСП «Еліта», яке на протилежному кінці села.
Щодо корівок, які таки допомагають виживати, то за відгуками тих, хто в даному випадку випасав худобу, не такі то у їх власників вже і заробітки. Мішок макухи, наприклад, коштує сто гривень, а ще купляють горох втридорога. Бо якщо худобу як слід не годувати, то нею не треба взагалі займатися, не буде тоді ніякого молока і прибутків. Заробити ж, реалізувавши його по 1,8 гривні за літр – стільки платять заготівельники, можна хіба що на рукави від жилетки. Своєрідним «наваром», у кого є корова, може стати хіба що теля, якщо його дочекатися і вигодувати. Якби хоч дотації виплачували, небезпідставно скаржилися пастухи. Скільки вже можна глумитися над селянами, не цінуючи їхню працю, запитували власники корів.
Щоправда, дехто з війтівчан реалізує молокопродукти у райцейтрі, так набагато вигідніше. Однак, поки той сир відігріється, то працювати доводиться майже цілодобово.
І все ж худоба в обійсті – ніби рятівний круг. Тому за неї і тримаються, хоч дається це іноді дужа важко. Адже домашній роботі не буває кінця і краю. От тільки чому в нас цього ніхто по-справжньому не цінує? Чи не через це ми і змушені вести мову про виживання?
Павло КУШПЕЛА.
