Зміни за цей час, згадує Станіслав Павлович, сталися великі – в організації пра ці, технічному переоснащенні, технологіях. Колись жнивували одинадцятьма комбайнами, а всього було зайнято до 70 працюючих.
Сьогодні ж все по-іншому.
– Господарство, – розповідає С.П. Царюк, – зуміли втримати, та ще й Кошаринці витягнули практично з того світу. Жнивуємо трьома «Джон-Дірами», які справляються за колишніх одинадцять. Урожай возимо КамАЗами, і менше стало треба водіїв. Але мова не про те, що вони вивільняються, їх просто вже нема стільки, як було.
Перелаштовуватися за роки роботи і йому, керівникові, приходилося не раз.
Щоб мати прибуток, довелося добряче до всього приглядатися. Закупили чимало нової техніки, вистачає коштів і на заробітну плату, яка не нижча, ніж в інших господарствах, і на податки.
Здавалося б, працювати мало ставати легше, а йому навпаки – важче. Бо з’явилося чимало нових проблем.
С.П. Царюк на ділі довів, що господарювати можна навіть за нинішніх умов. Якщо ж вичікувати, що з неба впаде манна небесна, нічого не буде. Щоправда, визнає, що дотації все-таки не зашкодили б.
Щодо політики приватизації, Станіслав Павлович вважає, що вона певною мірою навіть стимулює виробництво. Але якщо вдається заробити гроші, то потрібно, щоб не тільки власник міг жити з того, а і люди щось мали, і господарство щоб не розвалилося.
Коли питають, де бере кошти на техніку, відповідь чують одну – з поля. Бо ж золотих копалень в Сумівці нема.
Насправді ж, дотримується все життя правила: той, хто копійкою не дорожить, сам ні копійки не вартий. От і заробляє де тільки можна. Наприклад, сою недолюблював до тих пір, поки на неї закупівельні ціни були низькими.
Чимало хто недооцінює ярий ячмінь, а в Сумівці у цьому році посіяли, і, за прогнозами, його урожайність буде вищою, ніж в середньому за попередні роки. Особливий підхід і до підбору попередників під зернові культури – практикує те, що не рекомендують науковці, і воно виправдовує себе.
Не зовсім справедливо було б дорікати Станіславу Павловичу за те, що змінилася ситуація в тваринництві.
Бо хто може дати гарантію, що захворюваність ВРХ, через що довелося позбутися поголів’я, не поширилася з приватного сектора? Та і взагалі те, що діється тепер з ВРХ загалом в Україні, те і в Сумівці. А от свинарством займається.
Коли мова зайшла про те, яким бачить своє рідне село надалі, то пригадав пору, коли існувала тенденція до розширення переробних цехів, підсобних промислів.
Тільки у швейному цеху було десять робочих місць. Нехай тепер навіть довелося б організувати навчання працівників, щоб вони видавали якісну продукцію, а переробників звільнити від податків, у таких селах, як Сумівка, вони все ж повинні бути. Аргументує так: „Чому це до нас їдуть з Данії, щоб організувати виробництво брикетів з соломи? Ми що, гірші?”.
Термін „інвестор” Станіслав Павлович не сприймає вза га лі. На його думку, за мість їх появи потрібно навчати хоч щось робити молодь, сприяючи цьому доступними кредитами.
Щоб заробляючи копійку, вона починала інвестувати сама себе. Легше всього чогось вичікувати, зареєструвавшись у центрі зайнятості. З такою політикою ми дійшли вже до того, що багато чого завозимо з Китаю, хоч могли б мати своє та ще й надійніше і дешевше.
На запитання, чи знову прожив би життя так, як жив, якби можна було почати все з початку, відповів, що у нього були підстави, щоб зневіритися в усьому. Чого тільки варто, що його діда у свій час розкуркулили і він загинув з голоду. Але і батько Станіслава Павловича, і його сини виростали і працювали у сільському господарстві. А тепер вже і син Сергій самостійно очолює господарство в Кошаринцях.
Роки, звичайно, беруть своє. Але С.П. Царюк ще навіть не може уявити себе не при ділі. Тож побажаймо йому у день його 65-ліття, щоб ще довго тримався на своїй посаді і був за приклад іншим.
Павло КУШПЕЛА
