Жарке літо промайнуло, і осінь з дощами не забарилася. Сусіди допомагали Олександрі з городом впоратися. Кукурудза вродила, всі качани на горище старенької хати повиносили, буряки і картоплю у погріб. От і знову можна спочивати, адже в господарстві один кіт Мурчик та десяток курочок. Та де там, захворіла тітка, лежить, не встає. Дали дітям телеграми.
Син приїхав легковою машиною, забрав маму, на тижні приїхав КамАЗом, завантажили повний кузов зібраним врожаєм, хатину закрили.
Ще й року не пройшло, теплого вересня знову біля воріт забіліла хусточка тітки Олександри, стояла худенька, маленька. "Провідати хату приїхали?" – запитую, а у неї сльози градом: "Та вже в рідній хаті буду помирати". Не зразу довідалися, як там жилося у невістки. Хоч і здогадувалися. Розповідала неохоче.
Кожен день відправляла невістка свекруху на ринок торгувати овочами, фруктами, які вирощувала на своїм городі. А ввечері перераховувала все, гроші рахувала до копійчини.
А коли достигли ранні груші, запашні і солодкі, сталася надзвичайна ситуація. Невістка суворо видавала їх по кількості на продаж – 5 десятків, 6 десятків. Ціну наказувала не вступати: "Посидите довше, то і продасте, що вам робити вдома!". Серпень жаркий, пити хочеться та вже і з'їла б що-небудь, адже вранці тільки чаю випила. Груші не всі продала, дорого от і не купують. Потягнулася рука, з'їла найменшу і сусідку по прилавку пригостила. Довго ще базарувала, та так і не спродалася.
Навіть, вже вивчивши невістчину вдачу, не сподівалася на таку "бурю". Скільки слів лайливих та огидних вилила вона на голову Олександри.
– Вже не могла дочекатися вечора, поїла такі груші гарні! – кричала невістка.
Гіркими видалися ці груші Олександрі, зібрала свої пожитки у вузлик і подалася вранці до автобуса. Добралася до села. Рідна хата, тут найкраще.
Помаленьку хазяйнувала ще два роки. Знову горище все було засипане качанами кукурудзи, у погребі картопля і овочі. Скільки їй треба. З дітей ніхто так і не приїздив провідувати маму. Дочка ніби сама хворіла, а син, мабуть, дуже розсердився на неньку.
Піднялася груднева хуртовина, весь день йшов сніг, а в суботу – сонечко, легенький морозець. Ганна, пораючись на подвір'ї, замітила, що в Олександри біля хати жодного слідочка, сніг не відметений, та й диму з комина не було. Побігла до сусідки.
Двері хати були відхилені, на плиті, мабуть, звечора стояла каструля з недовареною картоплею, а на постелі спочивала вічним сном Олександра.
На похорони приїхали Іван із своїми дітьми та Олеся. Пізно згадали про маму. Зате знову КамАЗ виїздив із села вщерть наповненим кузовом.
Світлана УМАНСЬКА.
м.
Бершадь.
