На знімку: І. Г. Сметанський
Недовгу шкільну науку обірвав страшний голодомор. Непоганий урожай забрала «червона мітла», не залишивши Сметанським ні зернини.
Затужив батько, вправний сільський будівельник і добрий хазяїн.
Як було не взятися за голову від безвиході і неспроможності нагодувати сім’ю? Так з тієї туги і помер. Не з голоду і холоду, а з відчаю. Зламався. А точніше – зламали! Затоптали сталінські кати завзятого трударя, люблячого батька, гарного сім’янина. Як і всіх чесних українських хліборобів.
Зостався дванадцятирічний Іванко напівсиротою. І став для сім’ї опорою. Маленькі дитячі руки загрубіли від збирання жолудів, кропиви, різної зелені – всього, що можна було їсти. За рік-два став дорослим… Війну він зустрів, перебуваючи в армії. Їм, солдатам, про початок бойових дій не повідомляли кілька днів, хоч частина перебувала під самісіньким кордоном, неподалік Кенігсберга. Зрештою, якоїсь ночі старшина Симоненко прийшов з наказом заводити танки і вирушати… Та не спала в цю ніч і німецька авіація.
– Ворожі літаки почали бомбити наше розташування. Ми ледве встигли сховатися по кюветах, а звідти тільки спостерігали, як фашисти знищували наші танки, від яких залишалися тільки уламки, що розліталися на десятки метрів, – розповідає дідусь Іван. – Багато тоді наших солдатів загинуло… А далі був перехід з боями через Прибалтику до Новгорода. Його частину при відступі вирішено було поповнити, але німці догнали її біля Великих Лук і оточили.
Так Іван Сметанський потрапив у полон.
Його направили на роботу до заможного латиша, де пробув він півтора року. За цей час трохи оволодів латишською мовою. Роботу було неважко виконувати, гірше почуватися підневільною людиною, коли тебе за найменшу провину б’ють, обзивають собакою.
Коли Гітлер видав наказ зібрати усіх полонених з Прибалтики і відправити в Німеччину, Іван зрозумів, що треба тікати: – Мені пощастило не потрапити у число трьох мільйонів радянських полонених, які були або вбиті, або померли від голоду за колючим дротом.
Потім знову воював з ворогом. У 190-му гвардійському полку освоїв спеціальності телефоніста, радиста, мінера. Зі своїми обов’язками справлявся дуже добре.
Після закінчення війни його направили в Ленінград розміновувати місто. Це була величезна за обсягом і дуже небезпечна робота. Та завдяки вмінню і сумлінню наші фахівці зуміли виконати це відповідальне завдання.
Після війни, недовго побувши вдома з матірю, Іван подався в Одесу, де брав участь у відбудові залізничного вокзалу. Так сталося, що робив це разом з німецькими військовополоненими. Якось з їхнім старшим вдалося поспілкуватися. На подив самого Івана, німець дякував нашому народові, який допоміг позбутися безсердечного тирана і жорстокого правителя Гітлера.
… А через два роки він повернувся у рідне село назавжди. Тут пішов у тракторну бригаду, де став помічником бригадира. На одному місці пропрацював сорок років.
Одружився з красунею із Поташні Онисею Тимофіївною Пасічник.
Народили і виховали сімох дітей.
Навчали їх доброти, любові, співчутливості до людей. Так велів їм Бог, і керувалися в житті його законами. Нині вже й онуки підростають і навіть правнуки.
…Коли за радянських часів було вирішено зруйнувати православну церкву, до нього прийшли з пропозицією допомогти у цьому святотатстві. За це пообіцяли сто рублів – чималі на той час гроші. А ще – членство в КПРС і хорошу посаду. Але Сметанський відмовився топтати віру та ім’я Боже, не пішов проти совісті і родини, хоч і не ходив тоді до церкви.
Чимало пережив за свої літа мій дідусь. Але всі його роки означені чесністю і гідністю, турботою про рідних. Вся наша родина гордиться тепер уже зовсім стареньким ветераном Іваном Герасимовичем Сметанським, дякує йому за те, що він у нас такий – хоробрий, мужній, незламний, працьовитий і добрий.
Ірина МАЛІЦЬКА, юнкор.
с. Мала Киріївка.
