Про трагічну юність свого батька, колишнього в’язня Бухенвальда Івана Михайловича, розповів мені його син Олександр Загон, який працює в нашому місті в приватному підприємстві «Олліком». А з Іваном Михайловичем ми зустрілися в свій час в Тульчині, де члени організації «Максимиліан-Кольбе-Верк» організували зустріч колишніх в’язнів фашизму з усіх районів області.
Народився Іван Михайлович в 1925 році в селянській сім’ї в Торканівці, тоді Ободівського району. Виховували батьки п’ятеро дітей. Син закінчив початкову школу.
1941 рік… Щоб підлітки не попали в рабство, їх пішки повели до Гайворона, щоб потягом відправити до Ворошиловграда.
Біля цього міста підлітки копали окопи, протитанкові рови. Там вони потрапили в полон, і їх відправили фашисти в табір смерті – в Бухенвальд. Від важкої роботи підліток знесилився, і його, напівмертвого, мали спалити в крематорії. Трупи знесилених підбирав на підводу теж полонений чех. Він помітив, що хлопчина ще живий, витяг з воза за ноги, сховав на узбіччі. Смерть відступила. Іван Михайлович і його односельчанин Василь Куценко втекли з табору. Але їх зловили і знову повернули в Бухенвальд. Юнакам судилося вижити.
В 1944 році англійці в’язнів звільнили, а табір знищили. Іван Михайлович закінчив війну в Празі солдатом в діючій армії. А потім довелося воювати з Японією. В армії служив до 1949-го. Потім працював водієм в автоколоні, згодом в колгоспі.
В 1950 році одружився, подружжя виховувало троє дітей.
Через сімнадцять років дружинамати трагічно загинула. Сільська вчителька приласкала діток, з радістю почула від них слово – мама. Настасія Василівна разом з Іваном Михайловичем виховували дітей, дали їм освіту, спілкуються з їхніми сім’ями. Подружжя живе разом 44 роки. А сім’ї їхніх дітей вважають, що Настасія Василівна вчинила подвиг, бо виховувала троє дітей як рідних.
Та війна залишила на здоров’ї колишнього в’язня і воїна важкий слід: був контужений, тепер він – інвалід першої групи. З болем згадує про свою спалену юність. Однак вважає себе щасливим, бо вижив, має хороших дітей, онуків. Разом з дружиною просить для них щастя, а для всіх людей – миру.
Його друг тих років Василь Куценко, який тікав з ним з табору, теж потім воював. Нині проживає в місті Волгограді, запрошує його в гості. Та … здоров’я підводить. Але пам’ять про ті важкі роки життя не згасає.
Юлія ПЕНЗЮР м. Бершадь
