«Вчилася я у Верхівському сільськогосподарському технікумі, мала багато друзів, всіх понині пам’ятаю. Та рано «вискочила» заміж за Петруся. А життя так склалося, що щасливою з ним не була.
Петрусь мій, на жаль, не зміг бути ні сім’янином, ні батьком дітям, ні чоловіком мені.
Для всіх він був – тільки не для нас.
Важко і боляче було залишатися одинокою з дітьми, – та іншого виходу не було – ми розлучилися. Тепер я розумію, що якби не наважилася на розлучення, то чи змогла б здобути вищу освіту, і, взагалі, відбутися як гідна жінка.
Адже коли розлучилися, то мій Петрусь запевняв, що я «здохну з трьома дітьми».
А я вижила! Пронесла великий біль в серці через все життя, але чуєш, Петрусю, я вижила! Все життя моє було в праці і в дітях. Як спеціаліст сільського господарства, керівник, я раділа спілкуванню з людьми, були негаразди, сльози, але все здолала.
А які діти, Петрусю, в мене виросли! Гарні, порядні, мають освіту, роботу.
Зять мені каже: «Мамо, Ви недаремно прожили життя, погляньте, які у Вас гарні і хоро ші діти, онуки». І я розквітаю, я щаслива. Мені уже 71-й рік, але й понині чоловіки мого віку співають мені пісні, та я так і залишилась одинокою, боялась злякати щастя.
Приїжджаю у Вінницю до сина, заходжу на роботу, а начальник мені каже: – Ваш син – золотий працівник, хороший і розумний.
А я відповідаю: «Я знаю».
Приходять селяни до двору і кажуть: – Сергіївно, ми прийшли подякувати тобі за сина (це найменший), ти виховала красеня чуйного, порядного (він обраний головою сільської ради).
Петрусю! Чуєш, я щаслива, мене ніхто ніколи не ображав, не принижував, не було приводу, і я не дозволяла (крім Петруся, з яким би я не вижила).
Сподіваюся, що хтось з моїх колишніх друзів прочитає і згадає Тоню. І зателефонує 098-456-75-74. Буду вдячна, край світу полечу, щоб зустрітися».
