… Коли у тебе є крикливе немовлятко, то за часом вслідкувати неможливо. Здавалося, лише вчора схвильований чоловік і вимучена жінка «купили у пологовому магазині» маленьку ляльку, а вже завтра ведуть за руку в перший клас одвічну «чомучку», післязавтра – університет, а ще далі – годі уявляти… Батьки завжди хвилюються за своє чадо, радіють і сумують разом, але що отримують взамін?
Діти – це наше майбутнє.
Народжуючи, кожна мама покладає великі сподівання на своє янголятко. А коли той, хто вчора був зовсім маленьким і його вага вимірювалась у грамах, стає дорослим–має щодня бути вдячним за весь клопіт і працю. Звичайно, усі дорослішають, формують себе як особистість. Але це не дає права не рахуватись із думками, порадами мами і тата, тим більше не відповідати на телефонні дзвінки. Завжди слід пам’ятати про людей, яким не байдужа твоя доля. І коли ти вже студент, майже доросла людина, чи задумувався ти, де мама взяла гроші, щоб тобі передати гостинці? А може, вона захворіла, а може, ще щось… Багато з нас, дітей, часом, нехтують надмірною добротою своїх батьків. Ми їдемо на навчання – і велике місто нам затьмарює очі. Недаремно говорять, що студентські роки – найкращі. Ми знаходимо час для відпочинку та розваг (але не завжди на навчання). Бувають труднощі, коли доводиться говорити: «Мамо, дай.
Тату, дай», не важливо, чи передачу, чи гривні. І часто так складається, що лише у скрутний момент ми нагадуємо, що у нас є батьки. А можна було і раніше про них згадати. Хоча би один раз на день зателефонувати, запитати про здоров’я, чим займаються, чи дояться корови, зрештою, чи несуться кури. Та ні, в цей час ми «сидимо» в ноутбуках і телефонах, які батьки нам купили для навчання, пропадаємо в Інтернеті, спимо, куримо цигарки за 10-20 гривень і вночі ходимо до клубу, бо так роблять усі ровесники. Ми забули, що на дозвіллі можна і книжку почитати, і в футбол побігати з хлопцями.
Мати та батько будуть любити і підтримувати свою дитину у будь-якій ситуації, захищатимуть і берегтимуть від негод-негараздів. А як іще? Це ж їхня кров, так і повинно бути. Але треба вже злізати з шиї, перекидаючи спершу одну, а потім іншу ногу. Пора вже передавати гостинці в іншу сторону – до батьків. Для цього потрібні просто бажання, уміння організувати себе, наполегливість і самовіддача.
Діти, не забувайте дякувати батькам щодня. Дякуйте за доброту, любов, підтримку, за недоспані ночі, освіту, за курочку в передачі, за пироги… Дякуйте за все, поки ще маєте таку можливість. А якщо вже так сталося, що тата і мами немає серед живих, то бережіть про них світлу пам’ять, знаючи, що десь вони все бачать і чують, допоможуть, як зможуть. Але вже не зателефонують і не приготують смачного обіду … P.S.: Присвячується всім батькам. Дякуємо за те, що ви у нас є. Ваші діти.
Віталій МЕЛЬНИК, студент Київського національного університету культури і мистецтв, с. Джулинка.
