Анатолій Павліченко:"Село стало моєю долею!"

Найпам’ятніший слід у його житті залишила двадцятирічна праця головою колгоспу у селі Флорино. Очолив господарство, маючи за плечима лише двадцять вісім років. Правда, до того пропрацював трохи агрономом у Чечельницькому районі, в райуправлінні сільського господарства, заступником голови в Ставках, та скільки було того досвіду? Тодішній перший секретар райкому партії Іван Григорович Павліченко зумів розгледіти в молодому землякові ту міць і силу, які повинні були підняти флоринський колгосп, який відставав практично по всіх показниках.
Можливо, комусь видасться дивним, та вже в перший рік головування в непростому приміському господарстві відбулися разючі зміни – осінньо-польові роботи провели тут у чітко визначені строки. З часом подружилися з наукою, поліпшилися справи в тваринництві.
Та найголовніше – люди повірили не тільки в нового голову, а й у свої власні сили, переконалися, що й вони зможуть багато зробити, якщо захочуть. Буквально через два-три роки господарство вийшло на мільйонний рубіж прибутків, перехідних коштів на кінець року мали до трьох мільйонів радянських карбованців. А це давало можливість не тільки розвивати виробництво рослинницької і тваринницької продукції, а й багато будувати.
Справді ж бо, незважаючи на близькість до райцентру, розташування тут багатьох організацій та підприємств, за рівнем благоустрою Флорино було далеко до інших, навіть віддалених сіл. Тут навіть асфальтових доріг не було.
Тож як тільки з’явилася можливість, взялися за будівництво. Дороги, нові корпуси ферм, склади, гаражі та інше – все це змінило обличчя села, почало служити людям.
Цікава деталь. У ті часи, зрозумівши, що пора, нарешті, закріплюватися на цій землі, почали Анатолій Олександрович та його дружина Олена Василівна споруджувати і своє гніздечко. Звісно ж, у селі не обійшлося без пересудів. Один із працівників колгоспу казав: – Ви думаєте, випадково голова розпочав будувати собі хату разом із технічним комплексом для механізаторів?
От побачите, що спочатку закінчить своє, а вже потім – комплекс… Сколотить грошей та й піде від нас.
Та вийшло зовсім навпаки.
Незабаром вступили у дію сучасний соціально-технічний комплекс для механізаторів з їдальнею, приміщеннями для механізаторів, багатофунк - ціональний адмінбудинок (тут розмістилися контора господарства, сільська рада, бібліотека, актова зала тощо).
Значно пізніше завершив голова будівництво своєї хати. Правда, доля розпорядилася так, що практично не довелося в ній жити. Пропонували не раз перейти на інші посади, але не покидав свого села, що стало йому рідним (хоч народився у Крушинівці).
Те, що зроблено за два десятиліття його головування у Флорино, люди бачать щоденно. І ніби між іншим, зауважують: «Оце зроблено при Павліченкові. І це, і це…». Керівник, який прийшов після нього, Віктор Володимирович Гасло, просто не мав морального права опускати планку, задану Анатолієм Олександровичем. Тож Флорино і зараз у когорті районних фаворитів.
Сам Павліченко не збирався переходити на іншу роботу. Та доля розпорядилася так, що довелося очолити район – у 1998 році був призначений головою райдерж - адміністрації. Та ще довго не міг звикнутися до нової посади. Хоча вона дала змогу трохи по-іншому подивитися на загальнорайонні проблеми, бо ж відтепер переймався не тільки аграрною галуззю, а й п и т а н - нями екон о м і к и , соціальною сферою на вищому рівні. І ш к о л а , що її пройшов у Флор и н о , стала тут у пригоді, – насамперед, у роботі з людьми, п і д б о р і к а д р і в , умінні визначити г о л о в н і напрямки у роботі.
Непросто було керувати районом на рубежі тисячоліть: складна економічна ситуація в країні, сумнозвісний бартер, затримки із виплатою зарплат, зростання безробіття… І на тлі всього цього треба було проводити реформи, учитися жити по-новому в усіх сферах.
Шукав виходи із, здавалось би, безвихідних ситуацій. Допомагала флоринська «двадцятирічка», яка була не просто частиною життя, а й добрячою школою, уроки якої він засвоїв на «відмінно».
Район не просто виживав, він домагався успіхів, особливо в аграрній галузі. Не випадково саме в цей період Указом Президента Анатолію Павліченку присвоєне звання заслуженого працівника сільського господарства України.
Втім, до нагород він ставиться спокійно. Звичайно, приємно, коли тебе відзначають, але сприймає це не тільки як оцінку, а й як стимул до ще активнішої подальшої діяльності на благо людей.
… Те, що відбулося в 2005му, більшість жителів району і зараз сприймають як непорозуміння, хоч формально все було правильно: прийшла нова влада і нові люди. Не завжди професійні, без належного досвіду роботи. Та на перший план виходили інші фактори: партійна приналежність, особиста відданість тому чи іншому лідеру. Закон є закон і Анатолій Павліченко подав у відставку. Деякий час працював у комерційній структурі, та вищим виявом справедливості стало призначення його в червні 2006го на посаду начальника Головного управління агропромислового розвитку обл - держадміністрації. Про обсяг роботи на цій посаді свідчить те, що агропромисловий комплекс Вінниччини є одним із найпотужніших виробників сільськогосподарської та переробної продукції в нашій державі. Тут виробляється майже шість відсотків обсягу валової продукції сільського господарства України. Основу агропромислового комплексу регіону складають понад 600 сільськогосподарських підприємств, значна кількість фермерських господарств, більше чотирьохсот тисяч особистих селянських господарств. Вінницька область має найпотужнішу в Україні складову харчової і переробної промисловості, яка представлена великою кількістю великих та малих переробних підприємств. А ще є 4 науково-дослідні станції та багато інших суб’єктів господарювання, навчальні заклади… – З чого ви розпочали роботу на новій для себе посаді?
– запитав я Анатолія Олександровича.
– Незважаючи на те, що сільське господарство – це галузь, яку я добре знаю, звичайно ж, потрібно було адаптуватися, познайомитися з багатьма людьми. З червня по жовтень побував у всіх районах області, добре вивчив ситуацію, кадри. Адже щоб ефективно управляти, треба знати людей, на що вони здатні, якої допомоги потребують. Власне кажучи, це стосується не тільки нашої, а й будь-якої галузі.
– Напевно, ви по-іншому подивилися й на нашу область?
– Об’їздивши її і продовжуючи це робити й зараз, я побачив і бачу, яка Вінниччина гарна, багата, приваблива.
Ми справді живемо в благо - словенному краї. І мені завжди приємно, я переповнююсь гордістю за свій край, коли так про нього відгукуються колеги з інших областей.
Коло службових обов’язків начальника управління надзвичайно широке. Навіть важко виділити головне. Бо в аграрній галузі дрібниць не буває. Потрібно постійно відстежувати ситуацію в агропромисловому комплексі, у виробництві і переробці сільгосппродукції, продовжувати реформування в організаційному й технологічному плані.
Вже зараз хлібороби області думають про врожай наступного року, тож важливими є підготовка ґрунту до посіву озимих, формування структури посівних площ на 2011 рік. Велике значення мають інвестиції, підготовка відповідних проектів. Дуже багато потрібно зробити в тваринництві, тут повинно відродитися великотоварне виробництво, більше уваги слід приділити свинарству, молочному скотарству. Хоч щороку в області будується 2-3 комплекси з новим технологічним обладнанням, впроваджуються новітні технології, цього недостатньо. Ми також повинні приділити більше уваги якості молока, адже нині на переробні підприємства надходить сімдесят відсотків його від населення і не завжди воно відповідає стандартам… Відчувається, що Анатолій Олександрович – людина на своєму місці, в ньому органічно поєднуються багаторічний досвід із сучасними підходами до галузі. Та я змушений був трохи змінити тему і, на мою думку, це виправдано.
Адже в ці дні нашому землякові виповниться шістдесят. А він же не тільки виробничими та управлінськими проблемами переймається. У нього гарна і дружна родина. Дружина Олена Василівна все життя пропрацювала в школі, нині, як кажуть, на вислузі. Та не сидить без діла – працює в одній із структур, займається пропагандою і розповсюдженням екологічно чистих продуктів. Гордістю Павліченків є сини. Старший Олександр – дипломат, працює нині на посаді радника представництва України в ООН. Два місяці тому разом з дружиною Мариною, теж дипломатом, поїхали до НьюЙорка, де зараз живуть і працюють. Виховують двох діток – Данилка і Катрусю. Молодший син Сергій – юрист, працює прокурором управління в Генеральній прокуратурі України. У них з дружиною Людмилою теж двоє дітей – Настя і Вадим.
Звісно ж, внуки – то особлива радість старших Павліченків, тож намагаються з ними бачитись якомога частіше, хоч і не завжди це вдається.
Органічною потребою Анатолія Олександровича стали поїздки в рідний район – як правило, вони неофіційні, та як же не зустрітися з колегами, не поцікавитися, як ідуть справи. І звичайно, завжди радий бачитися з багатьма краянами.
– Це у моєму житті найприємніші моменти – зустрічі з нашими прекрасними людьми. У них я багато навчився, відверто скажу, що прагну почерпнути мудрості і досі.
… Щоденно, десь о сьомій, а найпізніше о сьомій тридцять він на роботі. Оперативно розв’язує чимало питань. Більшість свого робочого часу проводить у районах, трудових колективах. І хоч живе зараз у місті, справжнім городянином так і не став: – Село – це моя доля, це те, без чого не можу жити. Тому робив і робитиму все, щоб воно розвивалося, жило повнокровним життям. Як і належить людям, які займаються найблагороднішою справою – вирощують хліб.
Не віриться, що цьому енергійному чоловікові вже шістдесят. Його завзяттю, неспокою і новим задумам можна тільки позаздрити. Тож залишайтеся, Анатолію Олександровичу, таким же і надалі.
З роси і води Вам!
Федір ШЕВЧУК.