Лікарня у нашому селі існує давно – за деякими даними, вона була заснована у 30-х роках, інші ж стверджують, що ще раніше – на початку ХХ століття. Та це тема окремого дослідження.
Післявоєнна історія закладу, який обслуговує наше і сусідні села, пов’язана з іменами головних лікарів Марка Леонтійовича Дунаєвського та Миколи Григоровича Івчука, медсестер, які пройшли шляхами війни. А сьогодення дільничної лікарні не можна уявити без Івана Григоровича.
Його знають і поважають не тільки в окрузі, а й жителі сусідніх районів Кіровоградської та Одеської областей.
Авторитет – це те, що можна заробити тільки самовідданою працею, часом жертвуючи увагою до сім’ї, власним здоров’ям заради інших.
Я знаю Івана Григоровича з першого дня його приїзду в село. Тоді працював головою сільської ради, то вирішував питання із забезпеченням його житлом, присадибною ділянкою. І вважаю, що всім нам пощастило на такого чудового лікаря. Він, як і більшість з нас, сільських жителів, переймається звичними турботами про город, підсобне господарство, подвір’я (воно у його родини в такому стані, що заслуговує на присвоєння звання зразкового).
З перших днів проживання і роботи в селі Іван Григорович показав себе знаючим, розумним лікарем, доброю людиною. Тому й тягнулися до нього люди. Знали, що не тільки ліками, а й чуйним словом допоможе подолати недугу. Таким він був, таким залишається і зараз.
Недавно стався такий випадок.
Під час проведення мітингу у День Перемоги, який вів Пікула, трьом людям стало зле. Іван Григорович миттєво зорієнтувався, організував допомогу і направив захворілих до лікарні. І лише після ретельного огляду хворих, надання їм належної допомоги, вказівок черговому він залишив лікарню.
Та і цього, і наступного дня, хоч це були вихідні, він цікавився станом тих, хто потерпів.
Таких прикладів можна наводити багато.
Сільський лікар – це специфічна робота, не всім вона під силу, адже сьогодні він один на кілька сіл. А це – десятки кілометрів доріг, більшість з яких без твердого покриття. Весною і восени багнюка, а взимку занесені снігами.
Мені доводилося бути свідком, коли лікарняна машина була несправна, а він власною доставляв хворого в райлікарню. Іван Григорович завжди приходить на допомогу, незважаючи на те, де перебуває – в лікарні, на виклику чи у себе вдома.
А про те, що колектив, який він очолює, морально здоровий, свідчить відсутність тут негативних явищ типу пліток, інтриг тощо.
У приміщенні лікарні – належний порядок, територія впорядкована.
У нього нема пихатості, зверхності, зневаги до інших. З ним легко і приємно спілкуватися. Захотілося більше дізнатися про Івана Григоровича.
Народився він у селі Стрільники Шаргородського району у сім’ї колгоспників. Після закінчення восьмирічки навчався у профтех - училищі, працював столяром.
Служив в рядах армії у спецназі.
А потім було підготовче відділення Вінницького медінституту, непрості студентські роки, коли доводилося підробляти вантажником. Але навчався добре, бо розумів, що міцні знання – це основа успішної роботи в майбутньому.
Доля закинула його в наш район, де він спочатку працював у райлікарні, а з травня 1987 року – головним лікарем Михайлівської дільничної. І вже понад два десятиліття він чесно і самовіддано виконує клятву Гіппократа.
Надійною опорою і помічницею є його дружина, Катерина Йосипівна, яка теж працює в лікарні.
Радість дарують двоє уже дорослих дітей та любимий онучок Назарчик.
У сільських дільничних лікарень є чимало проблем. Та Пікула знає, як знаходити вихід, а не списувати недоліки на відсутність коштів.
Вміє наш лікар вести спільну мову з керівниками різних рангів, коли потрібна допомога лікарні. Та як допомогти хворим, які не завжди мають кошти на купівлю дорогих ліків, а відтак відмовляються від повного курсу лікування? Тим більше, що це переважно люди похилого віку, наші села старіють.
Але в тому, що лікарня функціонує до цього часу, безумовно, головна заслуга Івана Григоровича.
Він – справжній сільський інтелігент, бере активну участь у громадському житті нашого і навколишніх сіл. У будь-яку мить доби він готовий прийти на допомогу людям. Саме тому усі ми шануємо і любимо його.
Микола РУДИК, громадський кореспондент.
с. Михайлівка.
