На знімку: Г.Д. Євич
Батько привів мачуху, з якою сім’ї горе було жити. Згодом вона їх покинула. Герасим закінчив шість класів і пішов працювати у колгосп – пас телят. Старший брат Іван, який вже був жонатий, помер з голоду, а в 1936 році не стало і батька. Менших дітей забрали в інтернат, і Герасим сам залишився вдома, коло хати.
Восени 1939-го Г.Д. Євича призвали в армію. До війни служив кулеметником у 102му стрілецькому полку Київського військового округу, яким командував генерал Г.К. Жуков. Відомого полководця Герасим Давидович бачив особисто на Яворівському полігоні, той навіть запитав солдата про службу, потиснув йому руку. «Простий був дядько», – посміхається ветеран.
Війна застала нашого земляка у Рава-Руській. Полк одразу вступив у бій і тримав оборону п’ять діб. Гітлерівці оточили їх, і кільце поступово стискалося. В одній із сутичок Г.Д. Євича контузило і поранило осколком у стегно. Пораненого солдата підібрав місцевий житель. Підлікувавшись, Герасим добрався додому у Баланівку.
У березні сорок четвертого після визволення села – знову на фронт. Брав участь у Яссо-Кишинівській операції.
Коли здійснювали прорив на одній із ділянок фронту, автоматника Г.Д. Євича знову поранило – куля пройшла через два стегна. Санітари доправили його у госпіталь.
Ледве рани загоїлися, одразу потрапив на передову.
Фронтові дороги Герасима Давидовича пролягли через Угорщину та Чехословаччину.
Війна ще двічі ставила на тілі Г.Д. Євича свої чорні мітки, однак вижив солдат. Його частину передислокували на Далекий Схід. Герасим Давидович заліковував рани у госпіталях, а потім, у зв’язку з тим, що мав чотири поранення, у кінці 1945 року його демобілізували.
Фронтовик деякий час працював на конюшні, згодом – старшим чабаном, а потім очолював бригаду, яка доглядала садок, виноградники, вирощувала малину, смородину.
Було у Г.Д. Євича дві дружини – Марія і Соломія, яких вже немає в живих. Інваліду Великої Вітчизняної війни першої групи, якому першого липня виповнюється 92 роки, важко прожити одному, тому він нині мешкає з третьою дружиною Марією.
Є у ветерана син Микола і дочка Євгенія, але вони далеко. Дочку забрали до себе в Канаду її діти, там вона проживає вже більше десяти років. Листуються, але це не замінить живого спілкування.
Син проживав у Хімках під Москвою, згодом перебрався в Казахстан, потім в Узбекистан, вже й зв’язок втратився. «Якби був молодший, то, може, якісь сліди б знайшов», – каже Герасим Давидович.
Незважаючи на свій поважний вік, Г.Д. Євич добре пам’ятає воєнне лихоліття, яке обпалило його молодість.
І в повоєнні роки Герасим Давидович докладав зусиль, щоб підняти народне господарство, сумлінно трудився.
Він також ветеран праці. Тож хочеться щиро побажати Герасиму Давидовичу здоров’я, щастя, радості і благополуччя.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ
