Він – корінний сумівчанин. Хоч живе у самому центрі села, нічим особливим з-поміж інших односельчан, мабуть, не відрізняється. Ларису Григорівну, яка стала його дружиною, «привіз» у Сумівку, коли працював шофером. Так з 1974 року і живуть у парі.
Про те, що Андрусик вдома, односельчани іноді могли орієнтуватися по гудінню стругального верстата на його обійсті. А ще зверталися до нього тоді, коли комусь щось потрібно було побудувати.
Коли Ларисі Григорівні у свій час запропонували посаду головного зоотехніка в одному з господарств на Черкащині, переїхали туди сім’єю.
Там і він «виріс» з водія до завідуючого гаражем. А коли знову повернулися у село, робота обом знайшлася теж. Він працював інженером, оператором насосних станцій, вона – головою ревізкомісії господарства.
Так би, мабуть, і минали будні, якби не сумнозвісні події на київському майдані.
А повела на Майдан, ділився спогадами Валерій Купріянович, неправда і навіть злоба. Надивився по телебаченню, як там молодих людей б’ють, і ніщо вже не могло втримати вдома. Тим більше, що і до цього вже їздив у Київ, коли проводилася акція «Україна без Кучми». Тоді спецзагони також вночі «викидали» їх із наметів.
Поїду, вирішив, може, хоч чимось хлопцям допоможу.
Бо й у мене є двоє дітей – одна дочка нині лікар в Одесі, інша – медсестра.
Був зарахований у першу сотню самооборони – це на Грушевського, неподалік Мосту закоханих. А загалом на Майдані був не день і не два. Спасибі хоч дружина, коли виїжджав з дому, не перечила.
Разом з усіма охороняв барикади. Як треба було, підносив пляшки, бруківку.
– В останню ніч, коли цей «звір» почав з усієї сили на нас тиснути, – розповідав він,– ледве серце не зупинилося.
Спасибі лише Жені, який був ведучим (за це його називали майданівським Левітаном), що заспокоював. «Якщо, хлопці, ми цю ніч не вистоїмо, – безперестанку повторював він, – то до завтра «роздеруть» нас усіх».
І хоч майданівців тоді підтиснули до самої сцени, і тільки шинами вони рятувалися, щоб їх не захопили, все ж вистояли.
Додому, звичайно, навідувався. На Майдані ж доводилося і у будинку профспілок чергувати, і дрова рубати. Наприкінці зривав бруківку, бо молодші за віком застерігали: куди тобі, діду, на барикади.
– Коли стріляли, врятував тільки ранок. На Майдан масово почали прибувати кияни, і ті, що так тиснули на нас, нарешті змушені були відступити, а хлопці ще й заходилися гнати їх геть, – згадував Валерій Купріянович. – Саме тоді вирішувалася доля і майданівців, і кожного українця.
Немаловажно і те, як кияни взагалі сприймали ті події.
Він розповідав, як спочатку разом з іншими ночував на квартирі, організованій волонтерами. Причому, робилося це безплатно. У багатьох, в тому числі й у нього, навіть не було грошей. Але дуже гарно складалися між усіма взаємовідносини. Всі були доброзичливими, веселими. Волонтери непогано годували.
Коли порвалися біля отієї бруківки черевики – видали інші, прогоріла на барикадах куртка – теж дали іншу. Ніхто ні з чим не рахувався, все матеріальне відійшло на інший план.
Власниця досить великої квартири, в якої ночував, щодня носила на Майдан як не тисячу гривень, то ліки, продукти харчування. Її покійний чоловік був консулом Швейцарії і вона отримувала за нього по кілька тисяч евро щомісяця.
Не витримали і запитали тоді, що її спонукало на таку доброчинність? Вона відповіла, що за дітей, які навчаються, плату з неї беруть сповна, як і за зруйновані дороги, бо має автомобіль. За квартиру податок з неї вимагали теж, хоч вона не розуміла за що, адже купила її за власні кошти. Наводила й інші приклади. То ж що це за влада така проклятюща, запитувала вона. От і виступала проти.
Втрьох тоді були у неї на квартирі, і всі переконалися, що не тільки в селах, а і у Києві, де рівень життя дещо вищий, не перевелися ще і, мабуть, ніколи не переведуться справжні патріоти.
Кількома газетними рядками не можна, звичайно, розповісти про Валерія Купріяновича все. Після школи нав - чався у ПТУ будівельній справі. Водієм став, коли закінчив курси.
Із Сумівки ніхто більше не поїхав тоді на Майдан. Якось навіть запитав сільського голову, що він особисто зробив для Майдану. Щоправда, той уже збирав майданівцям допомогу.
Про те, що сам був учасником тих подій, розповідав неохоче. Загострене відчуття справедливості, вважає він, притаїлося у кожному з нас.
От тільки в одних воно на самій поверхні, а в інших – десь на дні їхньої душі. Поїхав би, каже, ще і на Схід, щоб допомогти хлопцям в АТО, та тільки хвороба не відпускає. І дружина вже нещодавно відсвяткувала славний ювілей. Город і то вже обробляти важко.
На запитання, що буде далі, він відповів: українці ніколи не будуть жити так, як європейці. А якщо і будуть, то європейці житимуть уже так, ніби в раю. Живемо ж ми нині не так, як хотілося б, тільки тому, що населення у нас відсотків на сімдесят абсолютно байдуже до всього, що відбувається. Навіть на схід села не завжди можуть зібратися.
Щодо життєвої позиції Андрусика, то вона не залишається непоміченою – має подяки за допомогу від сільської ради, однієї із політичних партій.
Діти щодо позиції батька ніколи не стають на заваді. Він же не перестає їм пояснювати, що відстоює, насамперед, не свої, а їхні інтереси.
вранці -2…-4° 
