На знімку (зліва направо): О.Смаженюк, В.Резнік, В.Бадьорко, В.Гребенюк.
В’ячеслав Петрович ніколи не думав, що йому доведеться брати участь у бойових діях, захищаючи суверенітет та цілісність України. Адже минуло два десятиліття, як відслужив строкову службу.
Воєнні дії на Сході України змінили наше мирне життя.
Несподівано В.П. Бадьорка викликали у військкомат, де вручили повістку. Час на збори був обмежений. Чоловік не шукав шляхів, щоб уникнути служби, хоча для цього були об’єктивні причини: вдома залишилася важкохвора, прикута до ліжка мати, яка потребувала постійного догляду.
Деякі знайомі радили не йти на службу, а втекти в Москву до родичів, де й перечекати цей складний час. Дехто пропонував взагалі не з’являтися до військкомату, адже такі випадки вже були.
Але В’ячеслав сказав: «А хто ж буде боронити Україну, якщо всі відмовляться?!» Певну допомогу в спорядженні новобранця надала Баланівська сільська рада (сільський голова В.А. Казміревський), колеги по роботі, сусіди, родичі.
А далі – військкомат. Коротка настановча промова військового комісара Сергія Іванюка. Прощальні обійми та сльози рідних. І ось навчально-військовий центр Старичі Львівської області, де новобранців зустріли не дуже привітно. Їх розмістили просто неба. Кілька днів довелося бути без харчового та майнового забезпечення, не вистачало питної води тощо.
Перепідготовка була короткою: кілька теоретичних занять, щоденний біг по пересіченій місцевості. Практичних занять із вогневої підготовки майже не було через відсутність боєприпасів та відремонтованої техніки.
З початком подій під Іловайськом курсантів терміново підняли по тривозі, посадили у військово-транспорт - ний літак і відправили в Мелітополь, де їхній підрозділ отримав дев’ять БМП-2 і вирушив у напрямку Волновахи.
Машини виявилися несправними і неукомплектованими.
Дві «бехи» зразу ж «вмерли», не виїхавши з Мелітополя, а сім інших на «мотузках» доїхали до пункту призначення.
Під час цього маршу технічні знання і навички В.П. Бадьорка стали у великій пригоді. Він зумів полагодити паливну апаратуру своєї БМП і допоміг своїм побратимам відремонтувати їхні машини.
Згодом виготовив і змонтував захисні екрани на п’ять БМП, виявив технічну кмітливість при буксируванні з поля бою «Ураганів».
Служив В’ячеслав старшим механіком-водієм БМП-2 у підрозділі швидкого реагування 72-ої бригади на першій лінії оборони: Ольгінка, Ніколаєвка, Докучаєвськ, Оленівка, Гранітне, околиця Тельманівки, Шевченкове, Григорівка.
У перший же день на передовій під Нікольськом їхній підрозділ потрапив під артилерійський обстріл противника. Тут чоловік відчув турботу командира роти старшого лейтенанта Олега (прізвище не запам’ятав) про своїх підлеглих. Поранений, він обійшов усі бліндажі, переконався, що всі солдати живі, аж потім звернувся до медиків.
Новим командиром роти було призначено капітана Сергія Васильовича Місюру (позивний «Лідер»), який теж виявився порядною людиною і турботливим командиром.
У роті нараховувалося до 60 військовослужбовців при штаті 120, тому навантаження на бійців було вдвічі більшим від звичайного.
Неодноразово їхній підрозділ кидали на ліквідацію прориву сепаратистів. Щоб виявити і знешкодити ворожі вогневі позиції, командування часто влаштовувало полювання «на приманку». А було це так. Бадьорко та його друзі на високій швидкості їхали вздовж передової, противник відкривав вогонь по БМП, а у цей час наша артилерія знищувала виявлені вогневі точки ворога. У навушниках старшого механіка-водія звучала команда: «Бершадець, швидше!», адже капітан розумів, що полювання «на живця» для наших солдатів може закінчитися фатально. Позивний «Бершадець» наш земляк отримав тому, що він один із Бершадського району служив у роті, яка була сформована з мешканців Волинської області.
Словами вдячності згадує солдат волонтерів зі Спілки воїнів-афганців м. Луцька, які постійно забезпечували їхній підрозділ продуктами харчування, одягом, взуттям.
Дуже приємно було В’ячеславу, коли волонтери із нашого району, долаючи складні перешкоди, ризикуючи власним життям, привезли спеціально для нього посилку від учнів Баланівської школи. Останніх чотири місяці рота, у якій служив Бадьорко, захищала підступи до Гранітного. Часто хлопці згадували умови проживання у підготовчому центрі: «То були квіточки, – каже В’ячеслав,– а тут уже ягідки». Війна є війна, особливо це відчутно на передовій. А на другій лінії оборони – звичайне мирне життя, працюють державні установи, а військові несуть службу, створюючи оборонний резерв передовим частинам.
З честю виконавши свій військовий обов’язок, В.П. Бадьорко повернувся у рідне село, де його чекала дружина Наталія, сини Сергій, Віталій та всі рідні.
На жаль, не зустріла В’ячеслава тільки мати: хвилювання за сина прискорило її відхід у потойбічний світ.
За мужність та відвагу під час захисту суверенітету та незалежності України В.П. Бадьорка нагороджено медаллю «За оборону рідної держави».
Обійстя В.П. Бадьорка прикрашає жовто-блакитний стяг, який щоденно нагадує про воєнні дії на Сході України. На ньому виділяється напис: «Ласточка-245». Це бойовий прапор, який з серпня 2014 року до вересня 2015 року був оберегом бойової машини нашого земляка.
В’ячеслав Петрович після повернення зі Сходу України знову ремонтує сільськогосподарську техніку, готуючи її до весняно-польових робіт.
Адже весна не за горами.
Григорій ПОГОНЧИК, член Національної спілки журналістів України, громадський кореспондент.
