…Щоб вижити, у шістнадцять пішла працювати у депо.
Згодом була завербована на будівництво у м. Баку (Грузія).
Паралельно з роботою навчалася на курсах медсестер. Але закінчити їх так і не судилося: посеред ночі дівчат зібрали в автобуси і повезли на станцію.
Вагони, в які їх садили, були позначені червоними хрестами на білому фоні. Залишалося тільки здогадуватися, що то був військово-медичний ешелон.
У 1942 році Степанида Олександрівна разом із іншими дівчатами була мобілізована. Знову потрапила у медпотяг. Начальник ешелону, його ординатор і вони, медсестри, – ось і увесь персонал. Не знали спокою ні вдень, ні вночі.
Через малу кількість місця у вагонах носили поранених навіть на плечах.
У 1944 році переведена у зенітний полк. Була поранена, нагороджена медаллю «За бойові заслуги».
Разом із своїм майбутнім чоловіком – капітаном військово-медичної служби Леонідом Мойсейовичем Гончаруком – були на Чукотці. Тут у подружжя народилася старша донечка. Малечі не вистачало усіх потрібних вітамінів, тому чоловік відправив дружину з донькою до своїх батьків у Бершадь. Після демобілізації приїхав сюди й сам.
Степанида Олександрівна працювала медсестрою в центральній районній лікарні, підміняла колег, навіть вийшовши на пенсію.
Найбільшою радістю для жінки є дві дочки, онуки та правнучка.
Із 2010 року вона, колишній військовий сержант, стала підполковником медичної служби у відставці.
З роси і води Вам, Степанидо Олександрівно! Залишайтеся такою ж, сповненою оптимізму, щонайменше до свого столітнього ювілею!
