Немало довелося пройти фронтових доріг, тривалий час ворожі кулі обминали його. Та в бою під Ясами був важко поранений у праву руку, втратив багато крові. Пульс практично не прослуховувався. Андрій лежав напівживий, напівмертвий, відчував, як земля під ним стогнала, бо ж і на ній було ран та ран… Одна тільки думка не давала спокою: помирати не страшно, хоч такою небажаною була б смерть у двадцять неповних літ. Але як мама сприйме і переживе цю чорну звістку? Так хотілося ще раз подивитися на білий світ, та чомусь повіки стали важкими, не міг розплющити очі. Вже змирився з долею, чекав тієї миті, коли перейде ту невловиму межу від життя до смерті.
Та, мабуть, так мало статися, що повз умираючого пробігали солдати. Один із них зупинився біля Андрія, присів на коліна, приклав голову до грудей ще теплого тіла. І голосно сказав своїм товаришам:
– Хлопці, це мій однокласник, ми стільки років сиділи з ним за однією партою. Його серце ще б'ється. Ви йдіть, а я пізніше наздожену вас. Не маю права покинути його.
Це був Семен Коченко. Він на руках приніс Андрія у санчастину. Просив і благав:
– Він живий, допоможіть врятувати, бо ж йому лише дев'ятнадцять років, саме жити і жити, не дайте хлопцеві померти.
Семен залишив записку для Андрія, який тоді так і не дійшов до пам'яті: "Зустрінемось після війни у Берізках – все розкажу", а сам побіг наздоганяти своїх однополчан.
… Андрієві довелося довго лікуватися в шпиталі. А в бершадському селі Берізках над Південним Бугом мати не могла знайти собі місця – два сини на війні і жодної звістки. Що з ними? Може, вже загинули?
Несподівано прийшов лист від Андрія. Але чи живий він? Хоч писав, що все у нього гаразд, усе ж сумніви гризли так, що взяла листа і пішла до діда всевидющого, який міг напевно сказати, жива людина чи ні. Лише треба було принести знімок людини чи щось написане нею. Коли взяв листа в руки, сказав:
– Тримайся, молодице, твого сина вже нема живого…
Боже! Страшнішої звістки для матері не буває. Хотіла бігти додому, та ноги підкошувалися. Від сліз дороги не бачила. Не вірила у те, що її Андрійко вже ніколи не переступить поріг рідної хати. І коли сусіди порадили найняти за давнім християнським звичаєм похоронну службу в церкві, не стала цього робити. У глибині серця затаїлась надія: а, може, він живий?
Минуло майже півроку. Андрієвого батька викликають у військкомат. З якої б це нагоди? Цілу ніч мати не спала, думкою побувала на всіх фронтах і шукала синів своїх. А на ранок сказала чоловікові:
– Викликають тебе або за Андрія, або за Колю. Мабуть, з ними щось трапилося.
Коли чоловік вже зібрався виходити з хати, він за звичкою глянув у вікно. А на лавочці перед хатою сидить Андрій. Правда, правої руки у нього майже не було, але ж живий. Живий їхній син! І вже дома. Радості батьків не було меж. Не могли натішитися сином. Виходить, збрехав всевидющий дід. І в ході розмови мати сказала:
– Більше ніколи не буду вірити знахарям, раз вони так обманюють.
Андрій же, прослухавши розповідь матері про відвідини нею мудреця, сказав, що того листа, з яким вона ходила до старого, власноруч не писав, бо руки його були забинтовані. На його прохання це зробив сусід по палаті, який невдовзі помер від ран. Тож те, що сказав провидець, було правдою, єдине, що він не здогадався: лист писаний не рукою Андрія.
… Після війни прийшов додому і Семен. Коли зустрічався з Андрієм, дивився йому у вічі з чистою совістю, адже не дав землякові залишитися навічно на полі бою, врятував йому життя. А сам Андрій не раз із почуттям святої вдячності розповідав про це своїм дітям та онукам.
По-різному склалися долі героїв цієї розповіді. Андрій Михайлович Поляруш багато років працював секретарем у місцевій школі, а згодом – секретарем Устянської сільської ради, майже півтора десятиліття тому пішов із життя. Семен трудився в колгоспі, його теж уже нема в живих. А брат Андрія Микола, який теж повернувся з війни, чимало років працював завідувачем гаража у колгоспі села Попелівки Шаргородського району, йому 90 літ. Нещодавно, у провідну неділю, він приїздив на свою малу батьківщину вшанувати пам'ять своїх рідних та односельчан.
Галина САСЮК,
учитель.
с.
Берізки-Бершадські.
