Його хата – напроти церкви. Якщо рухатися в бершадському напрямку,– по ліву руку. Років шість тому Віталій Іванович пофарбував свій паркан у синьо-жовтий колір. На той час це було досить оригінально, адже «модними» барви нашого прапора стали лише в часи Майдану і після нього.
Та це далеко не все, чим наш учитель був оригінальним та унікальним.
… Перший урок історії у п’ятому класі. До нас прийшов жвавий і, як здалося, дуже серйозний сивий чоловік середнього зросту. У руках, оббілених крейдою, він тримав журнал, якісь списані аркуші і ручку. Все це він виклав на стіл, звичними кроками пройшовся між рядами парт, кинув оком по класу, чи всі готові працювати. Почався урок. З подивом і сміхом ми півгодини перемальовували з дошки фігурку людини, яка осідлала якусь чотириногу тварину. А підпис під малюнком зазначав, що це князь Володимир на коні. Згодом ми часто перемальовували різні речі – і карту Київської Русі, обнесену окопами, і Золоті ворота і т.д.
Метод візуального запам’ятовування спрацював відмінно – основні дати, події, прізвища діячів історії знав увесь клас. Ми практично не користувалися підручниками.
Натомість мали аркуші формату А4 (стандартні листки), надруковані й намальовані Віталієм Івановичем. На них складний фактаж був чітко розкладений по логічних поличках.
Ми були нормальними дітьми, іноді й бешкетували, зривали уроки, запізнювалися. Та все ж історію любили всі. У шкільному журналі напроти одного прізвища могло стояти підряд кілька «одинадцяток», а за ними – «кіл» (одиниця – Ю.Т.). Для Віталія Івановича не існувало беззаперечних відмінників, яких треба завжди витягувати. Хоч ти і відмінник, але якщо не готовий – одержуй «кіл». Без обговорень. Цю оцінку можна було виправити до кінця уроку, якщо доведеш, що добре засвоїв матеріал.
А ще можна було відігратися в історичному футболі, «забивши гол» іншому учневі. Або ж прицільно влучити дротиком у дартсі, де цифра на мішені відповідала номерові запитання. Так ми навчалися, бавлячись на уроках історії.
Віталій Іванович сам вигадував і розробляв ігри з міксом інтелектом і спритності учня. Я особисто щиро вдячна своєму вчителеві за те, що порадив мені зайнятися журналістикою.
… Він залишив роботу в школі й пішов на вислугу просто серед навчального року. Але свого захоплення не покинув. І написав чималу за обсягом книгу «Історія Осіївки».
У ній не вказані рік виходу, тираж, видавництво. Це сучасний рукопис, тільки набраний на комп’ютері, надрукований на принтері (формат А4) і оформлений у досить товсту саморобну книгу, яка, по суті, нічим не відрізняється від звичайної. Ось лише наклад її дуже мізерний – на все село є лише кілька примірників.
Віталій Іванович визначив жанр своєї праці як документально-історично-фантастичну повість. Основне джерело інформації для книги, яку автор писав три з половиною роки, – архіви і люди. Книга не просто цікава і наповнена найрізноманітнішою інформацією. Вона смачна і самоіронією автора, і сарказмом, і гіперболами. А головне – описом історичних подій, що відбувалися в нашому селі протягом багатьох років.
Віталій Іванович планував навіть зняти фільм-реконструкцію історичних подій в Осіївці. Придбав відеокамеру і почав знімати. Одночасно почав писати фантастичний роман на матеріалі рідного села. Але…
Якби він міг прочитати ці рядки, він, певно, сказав би: «Юліє, нащо ви пишете таке?».
А й справді, навіщо писати те, що неможливо описати? Шкода, що він цього вже ніколи не скаже. Два роки тому теплого липневого дня Віталій Іванович Тодоренко помер від невиліковної хвороби. У своїй хаті напроти старої церкви.
Не хочеться писати про нього в минулому часі. Бо поки ми перечитуємо його книгу, згадуємо незабутні нестандартні уроки і користуємося методикою візуального запам’ятовування, Віталій Іванович житиме в нашій пам’яті. Адже життя творчої людини продовжується у її творах, справах, споминах земляків.
Юлія ТОДОРЕНКО, журналіст, с. Осіївка.
