Крім того, Володимир Максимович постійно переймався проблемами місцевого населення. Цю рису його вдачі помітили і незабаром висунули кандидатом у депутати міської ради. Як і годиться, видрукували визначену кількість листівок із фотознімком, біографією та передвиборною програмою.
… Той день у пам'яті нашого земляка закарбувався дуже чітко, а розмову пригадує до подробиць.
– Одного разу, – розповів мій співбесідник, – до мене на прийом прямо у військкомат прийшла незнайома жінка, вже пенсійного віку. Вона сказала, що прочитала мою передвиборну листівку і звернула увагу на те, що я з Вінницької області. Вона теж з наших країв, і прийшла до мене як до земляка. Прийшла з дещо незвичним проханням – допомогти підтвердити або розвіяти її сумніви. Справа в тому, що якось, їдучи з Томська до своєї подруги в наше місто, вона побачила пасажира, який був дуже схожий на її чоловіка, з яким розлучила війна понад сорок років тому. У поїзді вона хотіла підійти до нього, але він швиденько вийшов на одній із станцій.
Галина Петрівна розповіла про те, що її Семен пішов на війну у 1941 році, а незабаром прийшло повідомлення про те, що він пропав безвісти. Більше про нього ніколи не чула ні вона, ні діти – син та донька, яких виростила сама на скромну вчительську зарплату. Багато років вважали, що він загинув, а тут ось несподівана зустріч у поїзді… Це він чи не він? А поскільки на той час через військкомати можна було дізнатися практично все і про всіх, хто воював чи служив в армії, то вона й прийшла сюди. Шлях від Томська неблизький – понад півтори тисячі кілометрів. Невже через стільки років і через таку товщу кілометрів можлива така зустріч?
– Почувши прізвище та ім'я її чоловіка, – продовжив Володимир Максимович, – я пригадав, що в нас на договірній основі працює художником-оформлювачем чоловік із подібним прізвищем, але не тим, яке назвала відвідувачка. Нічого не підозрюючи, я попросив одного з офіцерів знайти художника і запросити до мене. Довго чекати не довелося. Через кілька хвилин до кабінету увійшов наш художник. І те, що я побачив, вразило до глибини душі. Чоловік, який зайшов, раптом знітився, зігнувся, ніби хотів провалитися крізь землю, зникнути. Ніби чоловіка й не стало. Він не промовив жодного слова. Було видно, що він упізнав свою Галину, яку не сподівався побачити саме тут. Впізнала і вона його. Вони не промовили одне одному жодного слова. Ця німа сцена тривала не більше хвилини. І якщо жінка трималася спокійно, врівноважено, то чоловік не знав, де подітися. Потім він вийшов, а Галина Петрівна, оговтавшись за кілька хвилин, сказала, що ні на що не сподівалася від цієї зустрічі. Бо Семена в її житті вже давно нема. І для дітей батько залишився там, у вирі війни. Просто вона хотіла переконатися, що незнайомець з поїзда – таки її колишній чоловік.
… Галина Петрівна подякувала Володимиру Максимовичу і пішла. Більше вона не приходила. Напевно, повернулася у свій Томськ, до дітей і внуків. І невідомо, чи розповіла їм про несподівану зустріч із їхнім батьком та дідусем.
А Семен продовжував і далі працювати. Володимир Максимович після тієї зустрічі зацікавився тим, як склалося його життя під час і після війни, і дізнався таке. Виявляється, він потрапив в армію генерала Власова, воював проти Червоної Армії. А після війни відбував покарання протягом дванадцяти років, був під наглядом відповідних органів. Додому вже не повернувся, а поїхав аж до Східного Сибіру, подалі від центральних міст і від своєї батьківщини. Ім'я і по батькові залишилися в нього такі, як були, а прізвище трохи змінив ще у власовській армії. Це, до речі, і збило з толку Володимира Крамара. Вже в тому маленькому місті Семен створив нову сім'ю. Комісар після тієї зустрічі ні про що його не розпитував, а дізнався про все від служби безпеки. Про те, що керувало Семеном, коли вирішив не повертатися додому, можна тільки здогадуватися. А Володимир Максимович у нашій розмові висловив такі припущення. Перше. Очевидно, йому було дуже соромно, що повернеться додому не переможцем із нагородами, а жалюгідним зрадником. А друге – можливо, не хотів завдати шкоди своїй сім'ї, адже його ганьба перекинулася б і на дітей, яких би називали дітьми власовця. Тож вирішив розчинитися серед багатомільйонної маси населення Радянського Союзу. Але світ тісний, і в ньому не сховаєшся. Від себе...
Федір ШЕВЧУК.
