Вставало сонце, та ніби вечоріло…
І чорна пелена звалилася здаля,
А серце розривалося, тремтіло –
Вогнем кричала змучена земля…
Вставало сонце, та ніби вечоріло…
У душу били постріли гучні!
На землю впало зовсім юне тіло,
Життя його забрали чорні дні…
Вставало сонце, та ніби вечоріло…
Невістку мати пригортала до грудей:
«Дивися, доню, як ураз стемніло –
Війна вбиває молодих людей!».
Вставало сонце, та ніби вечоріло…
Пісок гарячий серцю ставить слід.
А молоде, кохане, рідне тіло
Не знало щастя, окрім сліз і бід…
Вставало сонце, та ніби вечоріло,
Між сірих скель точилася війна…
А мати синове ховає тіло,
І ніби нежива, стоїть вона...
Холодною сльозою плаче небо,
А серед убитих пошепки кричить вона:
«Молю, будь ласка, зупинись, не треба!
Нам треба мир – навіщо нам війна?».
Та небо плаче, плаче, не стихає,
В душі не припиняється страшна гроза...
Вона, як може, біль оцей ховає,
Та чує тільки: з неба йде сльоза…
А небо плаче, плаче, не стихає…
Здригається від пострілів Афган!
А чорне тло до себе долі забирає
І накрива, як смерч, як ураган!
А небо плаче, плаче, не стихає…
І сльози тихі на очах дітей...
Серця героїв досі розриває,
Бо пекло не залишило грудей!
А небо плаче, плаче, не стихає…
Не мовкнуть струни навісні…
Мій батьку, милий, тебе я пам’ятаю
І не забуду, що казав мені:
«Рідненька доню, серденько єдине!
Не можу я без сліз розповісти,
Той жах, той біль, розстріляні родини…
Несила жах отой було знести».
І плакав він, як зараз плаче небо,
І біль пекельний у душі тримав:
«Моя ти донечко, не плач, не треба!».
…Та біль війни його догонив і вбивав…
Мій батьку, рідний, ти живий для мене!
Твої слова звучать, як заповіт!
Пройдуть роки, і діти скажуть: «Нене!
Героєм справжнім був наш рідний дід!».
Татусю, небо плаче терпкою сльозою,
А ти цілуєш сонечком в лице!
Татусю, чуєш, я пишаюся тобою,
Бо я донька героя – і знають всі про це!
А небо плаче, плаче, не стихає,
У вирій все летять, летять роки…
Та кожен ту війну афганську пам’ятає,
І пам’ять пронесе крізь простір і віки.
Тетяна ЗАГРЕБЕЛЬНА, с. Джулинка.
