І досі сниться та атака

– Працювали ми в колгоспі, – розповідає Григорій Петрович. – Невеличке село в степовій частині України нараховувало всього 160 дворів, зате землі воно мало аж 10 тисяч гектарів. Оскільки я в технікумі вивчав сільськогосподарські машини, мене призначили помічником комбайнера.
Коли фашисти прорвали оборону, машинно-тракторну станцію почали евакуювати в глиб країни. По дорозі гітлерівські літаки розбомбили техніку. В Ростовській області студенти опинилися в окупації. Григорій з товаришем з Копайгородського району сусідньої області пішки від села до села пішли додому. Йшли один місяць і 10 днів, натерпілися багато.
Юнаків ледве не відправили на роботи в Німеччину.
Незабаром після визволення району від фашистських загарбників 16 квітня 1944 року на Пасху, саме в день народження Г.П. Павліченка, його призвали в ряди захисників. По дорозі до навчального батальйону Григорій захворів на тиф. Довго лікувався, хвороба виснажила молоде тіло. Ветеран пригадує, як приїхала машина для відправки його в команду тих, хто одужує, раптово подув вітер, і він упав.
Потім були курси молодших командирів, Григорію Петровичу присвоїли звання сержанта і відправили на фронт – під Яси. Командир відділення 453-го стрілецького полку 78-ої дивізії сержант Г.П. Павліченко у складі 2-го Українського фронту пройшов Румунію, брав участь у визволенні Угорщини.
– Добре пам’ятаю, як нам поставили завдання – штурмом взяти містечко Турда, – продовжує Григорій Петрович. – Рівна місцина, до якої примикає насип залізниці, поле кукурудзи, в якому ми залягли. Ворожі кулемети строчать безперебійно, кулі косять стебла. Командир роти підняв бійців в атаку, я з відділенням за ним перебіжками через чисте поле.
Упав, відкотився, піднявся, пробіг, знов упав, відкотився… Втретє піднімаюсь – чую, раптом щось вдарило в ліву ногу біля тазу. Зрозумів, що отримав важке поранення. Товариші перев’язали й залишили мене на полі бою, а підібрали і відправили в медсанбат аж ввечері наступного дня.
Далі було тривале важке лікування, чотири госпіталі змінив солдат, півроку пролежав у гіпсі. Зізнається, що потім заново вчився ходити.
Додому повернувся інвалідом і, що цікаво, за якимось дивним збігом обставин теж 16 квітня, тільки вже сорок п’ятого року.
Фронтовик не сидів без діла – працював у колгоспі, а коли в Теплику знов зорганізувався зоотехнічний технікум, закінчив навчання в ньому. Працював зоотехніком в Болградському районі нині Одеської області, на інкубаторній станції в Бершаді, Бару, заочно закінчив сільськогосподарську академію в Києві. Коли господарства навколишніх сіл об’єднали в один колгосп, був головним інженером. Згодом цю посаду скоротили, і нині покійний вже тодішній директор Крушинівської школи Г.С. Попович запропонував Г.П. Павліченку викладати креслення, фізику. Тож Григорій Петрович і вчителював, має дві вищі освіти, бо закінчив ще й Вінницький педагогічний інститут.
З дружиною Вірою Антонівною разом живуть вже 51 рік. Дочка Лариса навчалася в Києві в інституті харчової промисловості, нині працює на хлібозаводі в Гайвороні.
Дідусь і бабуся мають і дорослу вже онучку.
Коли я запитав ветерана, що ж йому найбільше запам’яталося на війні, Григорій Петрович знову завів мову про бій під містечком Турда. Колишньому солдату і досі сниться та атака, яку він пам’ятатиме все своє життя.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.