На знімку: такими вони були п’ятдесят років тому… Фото із сімейного архіву.
Петро, як добрий господар, мріяв мати міцну та дружну сім’ю. Дружина Олександра, підтримуючи його в усіх починаннях, одночасно була й вправною господинею. А ще ж активною учасницею громадської роботи у своєму селі. Працювала вчителькою, це було не тільки її професією, а й головним покликанням життя.Олександра Тимофіївна – класичний приклад гарної господині; напече і наварить, лад наведе в господі. Гостинно прийме та пригостить. Невтомні золоті руки шиють та вишивають необхідні речі для сім’ї. Завжди щира, добра, привітна – справжня берегиня домашнього затишку. Чоловік Петро – хороший та турботливий батько.
Подружжя Ковалів переконане: лише сім’я відіграє основну роль у вихованні дітей, тому вони постійно піклувалися про своїх синів, виховавши їх працьовитими та відповідальними людьми.
Важко доводилося в житті. Будували власну оселю, часто потрібно було сподіватися тільки на власні сили. До пізнього вечора на роботі, крім того – домашнє господарство, та головне – виховання дітей. Але, незважаючи ні на що, усі труднощі долали з оптимізмом. І те, що робили це разом, додавало сил.
Петро з повагою та розумінням ставиться до своєї другої половинки, а Олександра з впевненістю опирається на чоловіче плече та лагідно промовляє: «Мій Петя».
Олександра Тимофіївна сорок два роки присвятила школі, причому працювала весь цей час на одному місці.
Починала з піонервожатої, а коли закінчила без відриву від роботи Вінницький педінститут, стала викладачем української мови та літератури, завершила свою трудову діяльність завучем. Здобула повагу та авторитет у вчителів, а для учнів завжди була душевним співрозмовником. У вихованні підростаючого покоління розвивала повноцінну особистість. Формувала національно-патріотичний світогляд у дітей при вивченні української літератури, навчала шанобливого ставлення до нашої мелодійної мови.
За свою невтомну працю Олександра Коваль удостоєна звання відмінника освіти України.
У житті села завжди займала активну позицію, переймалася турботами громади та довгий час була депутатом Джулинської сільської ради.
Петро Несторович ріс без батька, тому вже п’ятнадцятирічним пішов працювати на Маньківську МТС, пішки долаючи щодня десятки кілометрів шляху. Після служби в лавах Збройних Сил працював на цілині в Північно-Казахстанській області. Повернувшись додому, почав шоферувати в рідному господарстві, а згодом його, як відповідального працівника, призначили диспетчером Джулинського колгоспного автопарку. Сьогодні вже на пенсії, за плечима чималий трудовий стаж – як і в дружини, він складає сорок два роки. За багаторічну та добросовісну працю Петро Несторович та Олександра Тимофіївна нагороджені медалями «Ветеран праці». Виростило подружжя двох синів – Віктора та Ігоря, які знайшли своє місце в житті. Єдиний поки що внук Андрій (син Віктора) щойно закінчив магістратуру політехнічного інституту.
У ці зимові дні подружжя Ковалів відзначає золоте весілля. П’ятдесяту зиму живуть вони у мирі та злагоді. Сьогодні у непростих життєвих буднях підтримують один одного, як і раніше. Кохання і повага, вірність і доброта стали запорукою їхнього сімейного щастя. Вони своїм прикладом засвідчують спорідненість сердець, любов та взаємну повагу, що в поєднанні означає найвищу моральність у сімейних стосунках.
Добра, сімейного благополуччя та міцного здоров’я зичимо цим славним людям та усій їхній родині.
Тетяна БОНДАР, с. Берізки-Бершадські.
