Сім’я Лавренюків

Така посада колись була чи не в кожному з колгоспів.
Сама ж вона вісім років працювала дояркою і 39 – листоношею. От тільки тепер вже змушена виглядати, зважаючи на стан здоров'я і вік, коли і до неї навідаються із місцевого відділення поштового зв'язку. Як не з пенсією, то хоча б із свіжим примірником районної газети і, звичайно, сільськими новинами. Листоношу у сільській місцевості завжди виглядають усі.
Не менше випробування випало і на долю її сина Петра. Внучка Яна – студентка юридичної академії, і їй би саме впору допомогти, а тут, як на теє, криза, безробіття.
Але Петро Васильович не з тих, у кого, як кажуть, руки не звідти ростуть. Як не стало колгоспу, де працював, у якій тільки справі себе не випробовував. І корови тримали сім'єю, і трактор мав, але довелося оптимізувати домашнє господарство до однієї корови і двох поросят. Бо утримувати більше господарство не так вже і вигідно. Добре, що хоч дружина має роботу у Бершаді. Та й материна пенсія неабияк сприяє виживанню.
«Скоро доведеться вже навіть кинути палити цигарки, – сказав він не то жартома, не то всерйоз, – щоб тільки хоч якусь копійчину зекономити».
А ще Петро Васильович наділений від природи хистом різьблення по дереву. З різцем у руках у вільний від основних занять час і знаходить чи не найбільшу розраду. Причому, витвори його рук і розуму відзначаються неабиякою художньою довершеністю. Сюжети іноді запозичає з Біблії, а деревина – груші чи горіха, завжди знайдеться у сільській місцевості.
Міг би, каже, щось вирізати і на замовлення, але на заваді постає знову ж таки злополучна криза. Звідкіля населенню брати на це кошти? Траплялося, звичайно, що продавав свої вироби, і придбати їх охочих чимало, але більше – роздаровував.
Але чи не найбільше об’єднує родину віра в те, що криза, сьогоднішні негаразди не вічні і що обов'язково настане краща пора. А там, де віра, історія ніби прискорює свій біг у даному напрямку.