МИ УКРАЇНИ ДОНЬКИ І СИНИ
Яка різниця, хто з Донецька, хто зі Львова,
І не діліть нас на чужих і на своїх.
Яка різниця, в кого яка мова?
Різниця в слові – то ніяк не гріх.
Немає «москалів» між нас, нема «бандерів»,
Ми – України доньки і сини.
Спокон віків ми друзі і партнери,
Одна родина, а не вороги.
Не треба нас лякати напоказ,
Бо не будемо стояти на колінах.
І як молитву, повторюємо раз у раз:
«Героям слава! Слава Україні!»
У цьому місті всі кудись біжать –
По вулиці, в метро, на переходах.
У цьому місті всі кудись спішать –
Червоне світло їм не перешкода.
У цьому місті все не так, як треба –
Камінні джунглі, й нічого більш у межах.
У цьому місті вже не видно неба –
Тече життя в багатоповерхових вежах.
У цьому місті все якесь чуже,
І день за днем згора невпинно,
У цьому місті всі, немов ножем,
Стараються поцілити у спину.
У цьому місті кожен сам на сам –
Нема звідкіль чекати допомоги.
Тут виграти один з мільйона шанс,
Вперед? Назад? – Лиш дві дороги...
Я його не люблю, не кохаю –
Повторяю собі знов і знов.
Чомусь тільки його я чекаю,
То що таке, скажіть мені, любов?
Я з ним хотіла розділити,
Ні, не ліжко... Небо одне.
Я б його навчила любити
Лиш одну, лиш навік, лиш мене.
Його ім’я, здавалося б, коротке,
Ледь помістилося в коридорах серця.
Панують на душі печальні нотки –
Життя без нього не життя, якщо відверто.
Я б хотіла йому дарувати
Свої посмішки, сльози і сміх.
Я б змогла його причарувати,
Аби забув назавжди про усіх.
Я його не люблю, не кохаю –
Повторяю собі знов і знов.
Але тільки його я чекаю...
То що ж таке, скажіть мені, любов?
