В яку б із кімнат в оселі Надії Василівни Кушпели не завітаєш, як з’являється відчуття, що потрапив у музей, в один із істинно українських його куточків. Тут і картини, і серветки, і подушки, і скатертини на столах, вишиті сорочки, усього і не перерахуєш. І все тоне у різнобарв’ї кольорів ниток, дбайливо укладених її руками саме у ті місця, де вони і мали бути.
За професією Надія Василівна медсестра, тридцять дев’ять років відпрацювала за спеціальністю, з яких вісім у Шляхівській лікарні. Спостарігаючи за всім і будучи знайомим з її характером, можна припустити, що певною мірою могла вона перейняти його і від одного з тодішніх наставників, лікаря Миколи Яковича Вергелюка.
Він, кажуть, ніколи не допускав, щоб хтось вітався з ним, а робив це першим, з ким би не зустрівся. Ота доброта до всіх, до всього, що оточує, тепло душі, терпіння, повага відчувалися у кожній із побачених вишиванок – малих і великих, створених її руками.
А починалося все, як вона розповіла, зовсім несподівано. Хто не хворів, коли ходив у школу. От і вона, п’ятикласницею, потрапила під скальпель хірурга. Саме тоді, коли поправляла здоров’я, і приніс хтось щось нескладне, вишите хрестиком. Хоч особливого хисту до такого виду мистецтва за собою не помічала, та і на уроках малювання нічим особливим не відзначалася, все ж спробувала, рахуючи ниточку до ниточки, квадратик до квадратика. А головне, відчула при цьому, що заняття вишиванням дуже заспокоює. Так і пронесла це захоплення, освоюючи все нові і нові способи, крізь усе своє життя.
Тепер, каже, хоч більше часу на це вдається викроїти. На роботі ж, коли в зміні було до шістдесяти хворих, за яких на неї покладалася відповідальність, про вишивання ніколи навіть було думати. Якщо хворих навіть було небагато, теж не наважувалася займатися цим на робочому місці, настільки відданою була своїй професії.
Щоправда, за словами Надії Василівни, дещо передалося їй і від її матері Марії Омелянівни. Різниця хіба що в тому: мама могла дещо з вишитого продати, щоб мати гроші, а вона шиє здебільшого для себе. Хіба що дозволить собі комусь щось подарувати.
Не один раз було, коли всі вже сплять, а вона сідає, щоб хоч годинку почаклувати над полотном і запевняє: з голкою в руках ще й неабияк відпочине. Хоч при цьому потрібно мати і неабияке терпіння та наполегливість, яких Надії Василівні не бракує.
Тепер, за її словами, навіть гріх цим не займатися, настільки все є і доступне для такого виду мистецтва. Щодо її досвіду, то вона ніколи не проти того, щоб ним поділитися, комусь щось порадити. Були б тільки бажаючі.
