Залпи вогню сколихнули тишу, ніч вирувала, двигтіла розривами бомб і снарядів. Їх накривали тисячі куль, здавалося, цьому не буде кінця ніколи.
Заступник командира стояв у бліндажі чорний, як свята земля. Він добре пам’ятав наказ командира: «Вогонь на ураження не відкривати!».
Правий фланг накрило.
Чорні цятки швидко насувались на позиції наших бійців. З кожної клекотіли залпи вогню. Страшенний гуркіт канонади наближався.
Танки!
– Ворожі танки наступають!
– несамовито закричав у трубку ротний Орел. – Танки по всій лінії оборони!
– Батьку! Дайте вогню! Дайте вогню! – просив третій… Заступник командира свідомо оцінював усю складність ситуації. Прорив лінії фронту й оточення… Ні! Він ніколи не допустить цього! Як страшенно важко тягнуться хвилини, здавалося, вічність стояла перед очима. Підпустити ближче, ще ближче… Батя вичікував… Невже там, на командному, не чують? Невже не бачать?
Вогненне пекло охопило степ з усіх сторін. Крики і стогін поранених розривали серце, краяли душу.
Доки вже ховатимуться, ховатимуть бійців?
Хто дав право цим нелюдам, російським найманцям вбивати його народ? Його синів і дочок!
Він не боявся смерті, не боявся позбутись погонів. А що йому трибунал… Люди – ось головне!
Іван Васильович рішуче піднявся, виструнчився на повний зріст.
– Наказую першому, другому, третьому – відкрити вогонь!
Степ заглушили тисячі зал - пів. Двигтіла, стогнала і кричала земля.
Плавився метал на машинах… Сивіли люди, танув сніг від розривів куль і снарядів… Вогонь, земля, кров… Скільки їх, отих безвусих, посивілих, щирих... Виживуть чи загинуть? Пекло, горнило війни, гриміло, скреготало, клекотіло, кричало, плакало.
Чорні рови від розривів мін і червоний сніг від крові.
Тільки б не прорвали лінію фронту, тільки б не пройшли!
За нами Україна!
– Вогонь! – щосили крикнув Іван. І, здавалося, його почули усі бійці, усі батальйони. Увесь світ. Простого, посивілого, мужнього захисника Вітчизни, вірного сина своєї землі… Снаряд розірвався над бліндажем, і осколки мін вгризлися в мерзлу землю.
– Вас викликають на КП, – вбіг захеканий Синичка (так про себе він охрестив Костю за низький зріст і веселу вдачу).
– Не можу прибути до завершення бою. Фланг проривають!
Синичка вилетів із бліндажа невідомо куди.
– Тільки б вціліли люди, тільки б вціліли бійці! – ця думка не покидала його ні на хвилину.
Сильний гуркіт струсонув бліндаж, пекельний біль пронизав ключицю, відгукнувся біля серця.
Другий повалив стіну.
– Засікли… Визначили… Іван вибіг із руїн схрону… Санінструктор Наталя вже перев’язувала поранених… Кров пекучою цівкою бігла з руки, забиралась під рукав.
Іван поворушив пальцями – не його пальці… Поворушив плечем – і гострий біль пронизав усе тіло… Розривалися міни, кривавилися згарища, дотлівали палі від бліндажа… Наталія перев’язувала заступника командира.
– Як наші? Чи прорвалися танки? Чи втримали оборону?
Скільки вбитих? Скільки поранених?
Розпашілий Синичка, немов з-під землі, виструнчився перед ним: – Шістьох поранено, вбитих три. Танки повернули назад!
Із карих Іванових очей скотилася непрохана сльоза.
– Вам би в медроту, Іване Васильовичу, – схопилась Наталя.
– Нащо мені медрота? Тепер під трибунал віддадуть. За вогонь у відповідь. Синичка, давай на КП.
Молодший лейтенант із сумом дивився на Батю. Для нього Батя був за батька. Тут, у горнилі війни, він здружився з полковником, з ним ділився сокровенним.
У Кості не було батька, і тепер він радів зустрічі з Батею.
Він першим прозвав Івана Васильовича Батею. Старшому це сподобалось. Кличка прижилася швидко.
Тут, на передовій, кожна хвилина тиші здавалася раєм.
Батя ділився з усіма крихтою хліба, він любив солдатів і цінував кожного – від рядового до офіцера.
До війни був учителем, директором школи. Колишній афганець.
Про своє особисте життя Батя не розповідав нікому.
Синичка з Батею в штаб прибули під ранок.
«Штабні щурі» ще відпочивають, – подумки оцінив обстановку полковник. – А що їм люди? Гроші подавай.
... Він довго сидів у приймальні. Нестерпно боляче пекла ключиця, зашкарублий від крові одяг прилип до тіла.
Перед очима пропливали то чорні, то червоні круги.
– Вам би в госпіталь, – прошепотів Костя. Він поклявся не залишати Батю самого.
– Зайдіть! – потягуючись від сну, проказав начальник штабу. Іван ледь зайшов до кімнати.
– Чому це вогонь усю ніч вели? Наказ був не стріляти.
Відзвітуйте за кожний патрон, за кожного бійця.
«Я так і знав», – подумав Іван. Він здоровою рукою миттю вхопив капітана за груди: – Туди, гаде! На передову, під кулі! Там би порахував убитих і живих.
За мить полковник знепритомнів.
Костя, який сидів під дверима, підхопив Батю.
– Поранений він, у госпіталь би, – промовив хлопчина.
– Вештаються тут усякі… – пробурмотів капітан.
Костя вибіг на вулицю, якою їхала санітарна машина.
Івана винесли зі штабу.
– Костю, синку, якщо виживу, відзвітую, – прошепотів заступник командира, і гаряча, пекуча сльоза скотилася з його карих, добрих очей…
Лідія ЗАРІЧАНСЬКА, с. Лісниче.
