Ми вічно з дому
від'їжджаємо,
В життєвій тонем суєті,
На рідних цвинтарях
лишаєм
Горбочки рідної землі.
І щоб самому
не згубитись
В просторо-часовій імлі,
Ми приїжджаємо
вклонитись
Горбочкам рідної землі.
Не залишилося уже у мене у
Джулинці роду. Неподалік від батьків поховані братик Петро (помер у дитячому віці), сестра Тамара, її син. Та живе у селі добра душа Поліна Цимбал, тьотя Поля, яка доглядає за дорогими мені могилами. Та й колишні сусіди не забувають. Відвідала і я їх, погомоніли, позгадували.
Але от яка думка мене зачепила. Чи то у
Джулинці, чи то у Бистричах, чи то у будь-якому іншому населеному пункті є на кладовищах могили, навіть не дуже давні, яких уже нікому провідувати. Не над усіма і пам'ятники поставлені. То що, нехай заростають бур'яном? Звичайно, багато від священиків залежить, влади місцевої. Настоятель бистрицького храму отець Миколай часто звертається до парафіян із закликом доглядати на кладовищі всі могили – бур'ян виривати, квіток посадити. Напередодні Великодня сільський голова І.С. Василюта організовує громадські роботи по впорядкуванню кладовища, залучаючи безробітних. Школярі теж не стоять осторонь важливої справи. Мої вихованці, наприклад, доглядають за могилою колишньої вчительки Р.В. Криволап. Діти Рити Василівни теж приїжджають на могилу, але це одне одному не заважає.
Коли людина залишає цей світ, це не тільки велике горе для рідних, а й великі клопоти. Якщо є рідня, то і яму викопають без проблем, і домовину та хреста привезуть, і машину знайдуть, і продукти закуплять, і жалібний обід приготують. А якщо роду нема, чи залишились тільки старі і немічні? Спробуй знайти чоловіків, які яму викопають. Без могорича діло не піде. Буває, що і хоругви нести нікому. Мені можуть заперечити. Але ж я не тільки про своє село кажу. Звісно, такого ще не було, аби померлого непохованим залишили. Та скільки додаткових сліз і переживань коштує іноді поховальний обряд старим, самотнім людям.
Як же бути? На мою думку, в комунальних господарствах, які сьогодні організовуються при сільських радах, слід при сприянні священнослужителів обов'язково відкривати ритуальну службу, щоб її працівники про труну поклопоталися, яму викопали, домовину з небіжчиком в неї опустили. Не безплатно, звичайно. Але ж і дядьки задурно не роблять.
Вже піднімалося питання про недопустимість спиртного на жалібному обіді. І в Бистричах, слава Богу, стараннями отця Миколая алкоголь вилучено з ритуального обряду. Але поки що не всюди так, трапляється, поминають небіжчика, поминають та й пісню заспівають. А страви? Обід жалібний, а наїдків понавиготовляють, як для торжества. В цьому є щось від язичництва. От у Запорізькій області поминальний обід складається з трьох блюд: обов'язково борщ, каша чи картопля з котлетою, а в піст з капустою та цибулькою смаженою на олії, пиріжки і компот. Така трапеза для підтримання організму – бо ж і хатній рідні небіжчика було не до їжі, щонайменше протягом доби, і ті родичі та друзі, що добиралися на похорон здалеку зголодніли – а не для смакування-розкоштування. Тут теж багато від священиків залежить, бо люди як люди, одне на одного дивляться, одне за одним вганяється: у сусіда було 10 страв на поминках, а ми зробимо так, щоб було 12.
Кожен, хто народився, має померти. Такий закон земного буття. Коли за вічний обрій заходить сонце чийогось життя, особливо життя близької, рідної, безмежно дорогої людини, серце виповнюють біль і печаль. Але Господь подбав про те, щоб гострота болю і печалі з плином часу розвіювалася, переростала у добру і світлу пам'ять про спочилих. Отож не забуваймо останнього пристановища їхнього тіла, приходьмо на кладовища, щоб вклонитись горбочкам рідної землі, попросити в Бога вічного Царства небесного для душ померлих.
Катерина СТАХНЮК,
вчителька .
