На знімку: пригощаючи водою з криниці Мураховського, Дмитро Васильович Продан ділився планами, що і в цьому році мають намір з хлопцями багато біля неї зробити. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
Чи не найбільше тепер кивають усі на те, що негаразди у цьому плані здебільшого через безгрошів’я. Але колись люди теж не були багатшими, а от порядок їм все-таки вдавалося підтримувати, в тому числі і біля криниць.
Напівдорозі у напрямку на село Яланець увагу проїжджих може привернути у вкрай занедбаному стані криниця. І такі є чи не у кожному селі. Невже наші діди-прадіди були заможнішими від нас, коли копали їх навіть посеред поля, а ми тепер не в змозі навіть підтримувати порядок біля них? То тільки відмовка, що копали їх колись для того, щоб можна було по дорозі напоїти худобу. І нині знайшлося б чимало проїжджих, які б із задоволенням вгамували тут літню спрагу. На жаль, ніби зовсім іншими стали тепер люди. Адже замість води біля криниць і сміття збирається чимало.
Безгрошів’я, вважає один із пенсіонерів цього села Д.В. Продан, для багатьох лише відмовка, щоб виправдати власну бездіяльність. Щось не пригадує, щоб у селі хтось колись хоч раз поцікавився, що потрібно для того, щоб все-таки спробувати навести біля неї порядок. Якщо дійсно не вистачає грошей, то, на його думку, навіть пенсіонери могли б вділити із своїх скромних пенсій якусь копійку, щоб тільки довести її до ладу. У Яланці вже і не пригадують, хто і коли її викопав, а от пам’ять людина залишила добру після себе.
Як такі зберегти у селах?
Прикладом того, як це робиться, може стати знову ж таки Яланець. Тут одну з таких криниць, викопаних колись Мураховським, підтримує громада. Розповідають, що одним з ініціаторів цього став згадуваний пенсіонер Д.В. Продан. Він, як і його сусіди, утримує в обійсті корову, тож підтримують її, щоб тут же, на випасі, можна було худобу ще й напоїти. Щороку після Великодня криницю навіть освячують.
Зберігся поряд і металевий хрест, походження якого теж вже загубилося в історії.
Дмитро Васильович пригадав, як за своє життя йому не пощастило жодного разу вимовити слово «тато», бо він загинув на фронті. От і виживав, як тільки міг і умів. Тож виходить, що організовує тепер оте виживання і по сьогодні, але вже для частини громади.
Нинішнє ж покоління, на його думку, іноді навіть з місця не здатне зрушити, щоб щось зробити, в тому числі і самому для себе. Все вичікує, що хтось має подати на це команду. Чи не є це однією з головних причин теперішніх упущень, як з благоустроєм взагалі, так і з отими криницями?
Якби, не міг він заспокоїтися, я міг десь замовити грейдера, то отих десять літрів дизпалива, щоб прогрейдерувати до неї дорогу, купив би сам.
– Он греблю, – показував він рукою у бік невеличкого ставка біля криниці, – ми з такими ж, як я, власниками худоби, тачками загатили. Екскаватор лише підворушив землю, щоб легше було копати. За рибу, яку запустили у цей ставок, знову ж таки не пошкодував грошей з власної кишені. Щоб череда не намісила болота біля неї, як приходитиме на водопій, нижче, по течії, викопали ще одну, щоб спеціально напувати з неї.
Чи не є це одним з гарних прикладів, на що здатна на сьогодні громада, як у чомусь не вправляється влада.
Розповідаючи про все це, Дмитро Васильович, звичайно, не мав на увазі сьогоднішню владу села. Так, на його думку, було десятиліттями. Іноді якщо і бралися за щось, то це ще аж ніяк не означало, що доведуть справу до кінця. На підтвердження цих слів він навів приклад, як у свій час викопали басейн під цей ставок. Гроші тоді заплатили, але на тому все й скінчилося. Нині ж по-іншому починає працювати навіть сільська економіка серед них, пастухів. Якщо на іншому кутку села, де також випасають корів, складаються по 80 гривень, щоб привезти худобі у поле води, то в даному випадку поступили по-селянськи мудро – гроші було вкладено раз, щоб підтримати криницю, а водночас і справу з водопоєм вирішили.
Отже, якщо хотіти – можна зробити все. У даному випадку об’єдналися власники корів і щось таки зробили.
Криницю Мураховського легше всього можна було занепастити, як це сталося з тією, яка по дорозі на Бершадь. Тож чи не пора вже задуматися, яку пам’ять не влада, а сільська громада залишить надалі про себе.
Місячники, суботники, вважає Д. В. Продан, справа непогана. Але не треба забувати: чисто і все упорядковано лише там, де це робиться не від випадку до випадку, наскоками, а впродовж всього року, в тому числі заручившись і підтримкою громади.
У селах, на думку ветерана, споконвіку було важко, але виживала громада, насамперед, завдяки тому, що не очікувала на чиюсь там милість чи допомогу, а боролася за виживання самостійно. Щодо загального вигляду села, то те взагалі вважається його обличчям – яке село, такі в ньому і хазяї.
Павло КУШПЕЛА
