Справа в тому, що через поля цього відділення проходить республіканського значення дорога і по ній мала їхати нібито якась із дуже поважних персон. А тоді прагнули чим тільки можна догодити таким, щоб, борони Боже, не потрапити у немилість, як щось не сподобається чи буде не так.
Бригадир спочатку міг сприйняти цей наказ, як не зовсім серйозний, а, може, і за жарт, бо добре знав, що у таке велике свято жодна з жінок не посміє взяти в руки щітку. Та і не всі ще тоді повернулися з церкви після освячення кошиків: хтось зайшов по дорозі до дітей, родичів, знайомих.
Коли цей наказ директора – вже набагато суворіше – прозвучав удруге, бригадир спробував пояснити це і йому. Але той і вислухати не захотів, а натомість втретє вже, зовсім грізно, повторив: «Я чекаю, коли ви організуєте побілку дерев на шляху!».
Що залишалося після цього робити? Бригадир таки змушений був іти попід хати, щоб підняти на цю роботу хоч декілька жінок із ланок.
Звичайно, ніхто з них і чути не хотів, щоб брати на душу цього дня такий величезний гріх. Але вихід із ситуації іноді знаходиться сам собою. Так було і того разу.
– Зачекайте, – спохватилася тоді одна з ланкових, звертаючись до представниць своєї ланки. – Нам же не казали, що треба білити, а треба – піти...
Ще через якийсь проміжок часу декілька жінок, на виду у директора, їхали вже на возі, разом із щітками і вапном, на шлях. Однак із воза жодна з них тоді так і не злізла.
Дочекалися, поки поїде директор, та й самі подалися назад у село, по домівках, щоб святкувати, як усі люди. Проте рано-вранці наступного дня дерева вже білилися повним ходом. Бо усі знали, що ця робота нікого з них не обмине, тому її потрібно зробити будьщо.
Але навіть не про цей випадок публікація. «Перегнув», мабуть, тоді директор палицю, віддаючи такий наказ. Та був все-таки від цього якийсь урок, позитив. Люди, відчуваючи контроль із боку влади, бралися за роботу. Нині ж, на думку одного з ветеранів, якому, спілкуючись на цю тему, розповів історію, керівники різних рівнів, службовці, чомусь навіть у будень самі беруться за граблі, лопати, віники і йдуть у наступ на стихійні сміттєзвалища. У пору безробіття робочих рук навко - ло хоч відбавляй. Певні верстви населення при цьому ще й підсміюються: «Нехай прибирають, якщо не вміють керувати, наводити чи підтримувати порядок».
І у цих словах (сподобається це комусь чи ні) є велика доля правди. Багатьох із них теж заставляють брати у руки віники і граблі, і в тому нічого поганого. Але навіть гадати не доводиться, що набагато більшою є користь, віддача від кожного державного службовця чи керівника, коли він не з лопатою, а все-таки на своєму робочому місці. А якщо вже і бере особисто участь у якомусь із суботників, то, насамперед, мав би виконувати роль організатора цього заходу і навіть контролера, ким і скільки чого зроблено, щоб зробити певні висновки. Будьмо відвертими: за особистий приклад, на якому повинні вчитися інші, це вже давно ніхто не вважає. Граблі, віник у руках керівника, швидше всього, є ознакою того, що він не знає, як організувати прибирання, тому не стільки прагне навести порядок, як добути цей день до вечора, як і більшість. А вихід із ситуації, як прибрати на узбіччях доріг, на думку багатьох, дуже простий: варто лише зобов’язати стежити за цим порядком тих, чиї поля, території межують із цими дорогами та лісосмугами. І суворо вимагати, щоб це було зроблено, адже у селах ніхто сторонній не прибирає навпроти того чи іншого обійстя. Робочий же люд це прекрасно бачить, розуміє, тому і підсміюється.
Навіть від перегинання отієї палиці, у першому випадку з наказом, щоб на Пасху організували побілку дерев, було, здається, більше користі, ніж від того, коли якийсь із керівників високого рівня бере в руки граблі і сам порпається у смітті.
Павло КУШПЕЛА
