Провідуємо матусю рідко ще живою, а після – ще рідше, або ж взагалі ніколи. Та життя – важка і непередбачувана дорога, якою йдемо, то кудись поспішаючи, то ледве перебираючи ногами, і воно обов’язково розставляє все на свої місця. Дає не одну можливість збагнути всі помилки, але жодної – щоб їх виправити.
Із життєвою історією звернувся до редакції житель Усті Микола Гаращенко. Розповісти хотів не про своє нелегке життя, а про дорогу йому людину – рідну тітку Марію.
Щоб розсудили люди, а час покаже, хто є хто.
Марії було вже далеко за сімдесят. Усе життя проробила у колгоспі, не маючи просвітлої години. Виховала сама двох дітей – доньку та сина. Сподівалася, що будуть їй опорою на схилі літ. Та не все так складається, як би ми того хотіли. Роки промайнули швидко, діти виросли, роз’їхалися. Донька проживає в Росії, виховує сама двох дітей – чоловік помер. Забрати маму до себе не мала можливості, адже мешкають троє в маленькій квартирці, та і заробітки мізерні. Коли випадала можливість, приїздила у село погостювати, допомогти.
Син (з етичних міркувань не називаємо імені) одружився вдруге. Проживає в одному із сіл нашого району. Здавалося б, зовсім недалека дорога звідти до Усті. Якщо не кожного дня, то хоча б раз у тиждень можна було провідати стареньку, але…
…Як була тітка Марія молодшою, мала більше сил, допомагала родині сина усім, чим могла. Не відмовляла, коли потребував фінансової допомоги, більшу частину пенсії віддавала. Але роки беруть своє, сили вже не ті, здоров’я стало постійно підводити. Останніми роками син із сім’єю були нечастими гостями у господі матері.
Майже рік важко хворіла, постійно перебувала у лікарні.
І тут її рідко відвідував син із сім’єю. Змусити їх прийти у лікарню до мами можна було лише сварками, наріканнями рідних, знайомих. Доводилося навіть сільському лікареві та сільському голові «моралі читати», але все марно.
Добре, що допомогу було від кого чекати – через дорогу від тітки Марії живе її племінник Микола. Окрім свого господарства, обходив і тітчине. Має стареньку машину, тому, якщо потрібно було в лікарню або ж за ліками у райцентр, їхав, не нарікаючи, мовляв, у мене інші плани, а у неї є свої діти.
Одного дня, коли тітка навідалася до племінника та сіла перепочити в хаті, у неї стався інсульт. Швидко зреагував Микола Миколайович, через кілька хвилин медики були вже на місці. У лікарню стареньку не забрали, все потрібне зробили на місці, виписали ліки. У неї відмовили ноги, залишилася лежати у племінника. Весь догляд за старенькою ліг на плечі Миколи, який опікав, турбувався, робив усе можливе до останнього її подиху.
Не так давно Марії Яківни Уманської не стало…
Тетяна БОНДАР.
