Відчуваючи, що не мине могоричування, тим більше хлопці заробили частування, бригадир відправив у село кмітливого їздового, який знав, де і в кого взяти випити та закусити.
Уже незабаром присутні з радісними обличчями побачили знайому підводу. Все товариство сіло під лісосмугою.
Чоловік забрав з підводи корзину, дістав високий, білий, духмяний хліб, товсте з долоню сало і, звичайно, бутлик самогону. Першу чарку налили бригадиру. Подякувавши всім за роботу, він випив та закусив. Коли дійшла черга до другої, зрозумів, що вміст кошика був з його дому.
Хитрий їздовий одразу після в’їзду у село повернув до бригадирської хати. Пояснив його дружині, чого і за чим прислав чоловік. Додавши, що приїхало начальство з району.
Ой і реготали всі та довго згадували цей випадок.
СКИНЬ ВИПУ
У післявоєнні роки в нашому селі був дефіцит на лісоматеріали. Тож і працівники місцевого господарства, і люди за потребою ходили на заробітки в поташнянський і кидрасівський ліси. Кожен, хто там був (чи кіньми, чи волами), намагався взяти щось для себе додому – дишель чи матеріал на держаки до лопат або сапи.
У ті роки в нашому колгоспі їздовим працював Григорій Заморський. Була в нього одна вада – він з дитинства не вимовляв звук «л», а говорив «в».
І ось, перебуваючи в лісі, він запримітив одну липку, зрізав її, поклав на віз. Але, коли виїжджав, його побачив лісник.
Чоловік підійшов до Григорія і голосом господаря лісу гукнув: «Скинь випу!».
У нашого односельця обличчя перекосилось, затремтіли руки, і він ще голосніше відповів: «Не скину випи!».
Виникла суперечка, яка ледве не привела до бійки. Аж поки обидва не зрозуміли, що мають однакову ваду, говорять «випа», а не «липа». Після всі присутні посміялися і на тому розійшлися.
Микола РУДИК, громадський кореспондент, с. Михайлівка.
вранці -2…-4° 
