Та хоча б за мирне голубе небо. За те, що Україна є в житті кожного з нас.
Можливо, я ще не встигла щось вагоме зробити на благо своєї країни у неповних двадцять років, але одне можу стверджувати: я люблю Україну.
За що ж її люблю?
За соняшники навпроти рідної хати, татів ставок без риби, навіть те болото після добрячої зливи, через яке не пройти і не проїхати біля нашої оселі.
За сніжну зиму, примхливу осінь, барвисту весну та мінливо-жарке літо. Це вам не якісь Дубаї, де не знають, що таке топлена груба та барабанний дріб дощу.
Я люблю Україну!
За дитинство у варенні! За маму з татом, які лягають спати, коли я йду на дискотеку. За дідуся – ветерана війни та бабусю Марусю – бджілку-трудівницю.
За хороших друзів, однодумців та… навіть за тих, хто говорить про мене за моїми плечима (значить, я йду вже попереду них).
Люблю Україну!
За те, що я українка, і всі ми красуні навіть без «ейвонів» та «оріфлеймів».
Люблю Україну за її природу, яку, на жаль, «прикрашають», як новорічну ялинку, папірці та сміттєві гірлянди.
Але все-таки вірю, що колись прийде весна у наші душі, і ми очистимось від бруду.
Люблю Україну за тих геніїв літератури, науки, мистецтва, які змусили світ говорити про нас.
За мову, яка попри тоталітарний прес і намагання деяких політиків принизити її статус, живе і розквітає.
За Євро-2012, для якого багато хто з нас вивчив хоча б одну іноземну мову.
За привітних і гостинних людей. Люблю навіть за тих неприємних буркотунів, які наступають на ногу в маршрутці.
Люблю Україну попри проблеми та незгоди, які часто роблять нам погоду.
Люблю Україну, бо це моя Батьківщина! І я впевнена: якщо всі ми почнемо нарешті по-справжньому любити свій рідний край, нам під силу буде змінити життя на краще.
Тож любім Україну!
Ірина МАЛІЦЬКА, студентка факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Я. Франка
