На знімку (зліва направо): сільський голова Микола Васильович Запорощук, у полі зору якого і підприємці, та подружжя Скляруків – Тамара Арсенівна та Олег Миколайович
Колгосп, у якому мали роботу всі, хоч і згадують, проте по-різному. 51-річний Олег Миколайович Склярук, наприклад, який давно вже разом з дружиною призвичаїлися до нових умов, дійшов висновку, що якби колгосп навіть відновили, нізащо вже не пішов би туди на роботу.
Коли трудився у будівельній бригаді, колективне господарство, особисто для нього, розпалося у Ставках тоді, як перестали платити гроші. Хоч для декого воно ще певний час існувало. А без грошей спробуй з сім’єю дома всидіти! І це ставало тоді справжньою трагедією для багатьох його односельчан.
Можна було б податися разом з іншими на будівництво у великі міста, але на сімейній раді вирішили спробували зайнятися фермерством.
Втрьох тоді з будівельної бригади подалися в район, щоб проконсультуватися, як це зробити. Але там тоді ще всіх переконували, що для того, щоб дати землі раду, потрібні відповідні освіта, досвід.
Та чому в житті бути, того не минути. Спочатку вийшов зі складу господарства зі своїм пайовим наділом, нині ж уже обробляє їх декілька. Оскільки утримують велику рогату худобу, вирощують в основному зернові культури. У свій час займалися ще і поросятами, але як тільки кілограм зерна почав коштувати дорожче кілограма живої ваги свинини, зрозумів, що може статися, як в отій приказці, де син звернувся до батька, щоб закінчував торгувати, бо немає вже чим здачу давати.
Навчитися поратися біля худоби – тепер у них чотири корови і шестеро телят – змусило теж життя. Поки глава сім’ї був контрактником в армії, що залишалося робити молодій дружині, як не їздити разом з ним по світу. А коли повернулися в рідні для обох Ставки з двома дітьми, враз зрозуміли, що нелегко буде дворові, як не повірять корові. Тож купили її, бо потрібне було молоко. Так і освоїлися, аж поки не розвели цілу ферму. І на долю не нарікають, бо ніхто ніколи не змушував це робити. Їхні син і дочка живуть вже окремо, в обох власні сім’ї і навіть по двоє діток.
Але, оскільки замолоду навчені трудитися, навіть маючи роботу, теж ведуть власні господарства.
Сільське населення, кажуть у Ставках ті, хто хоч чимось займається, відколи бракує робочих місць, поділилося.
Одна його частина ще й досі чекає від влади, а то й вимагає забезпечити їм існування, інша ж, навпаки, шукає шляхи виживання самостійно.
Якщо перші, здебільшого, рахують гроші у чужих кишенях – навіть сусідів, які живуть трохи заможніше, то інші, навпаки, у власних, тому і знають, на чому можна заробити, а де зекономити.
Сім’я Скляруків, наприклад, запевняє, що технологія виробництва молока у власному обійсті, як і яловичини, не така вже і складна. Глава сім’ї в основному зайнятий виробництвом і заготівлею кормів, дружина доглядає за худобою.
Чіткого розподілу обов’язків хоч і нема, але вважають, що то вже не годівля, якщо корми один раз роздає чоловік, а інший – жінка чи діти. Бо кожний робить це по- своєму, тому і мови не може бути щодо контролю за витратами.
Жом купляли ще тоді, коли заводи працювали до нового року, бо грудневий краще зберігався. Останні ж роки, замість нього вирощують буряки, які згодовують без подрібнення. Дерть дають вволю, бо мають власне зерно. От і здають щодня на заготівельний пункт по 60-70 кілограмів молока.
Щоправда, Ставки чи не єдине село, де настільки великий простір для випасання худоби. Якби не це, утримувати по стільки було б неможливо.
Молодше покоління може злорадно закинути докір, що «впряглися», мовляв, та й «везуть». А от що робити, чим зайнятися молодим, які ще нічого не вміють?
Так от, Олег і Тамара створили сім’ю, коли йому було 18 років, а їй – 17. Тоді вони теж, мабуть, багато чого не вміли.
Хоч кажуть, що шлюби, укладені у такому віці нестійкі, вони у парі вже 33 роки. Про благополуччя у їхній сім’ї засвідчує непогане обійстя. Щоб полегшити собі працю, купили тракторець, мають легковий автомобіль з причепом, а на роз’їзди – ще й скутер, який більш економний. Мабуть, це теж одна з ознак благополуччя.
Не можна також сказати, що за роботою сім’я не бачила світу. Швидше навпаки, тому і не шукали заробітків на відхідництві, а зуміли знайти їх на власному подвір’ї. Одне, що не може не тривожити Тамару Арсенівну, це трудовий стаж. Хоч наробляється не менше, як колись на роботі, та і користь державі від того не менша, а стаж чомусь не рахується, а навпаки, добавляють роки, які дають право на пенсію. Але держава дещо і допомагає – ця сім’я оформила документи на дотації вже на п’ять голів молодняка ВРХ.
Близько трьохсот голів великої рогатої худоби утримують жителі цього села, майже половина поголів’я – корови.
Відгодовують також біля дев’ятисот голів свиней. Чим не ферма? Тож допомога тут держави має сприяти збільшенню виробництва тваринницької продукції.
Павло КУШПЕЛА
