– Хто не хоче, щоб хліб коштував 3 гривні за буханку?
Але звідки візьметься така ціна, якщо тонна аміачної селітри вже коштує 12 тисяч гривень? Коли таке було: для того, щоб придбати тонну дизельного палива, потрібно 8 тонн пшениці? Про які рентабельність виробництва, виживання фер мерських господарств можна за таких умов вести мову?
Або ж взяти підвищення тарифів на електроенергію. Як тільки в селах наблизилися до цивілізованого життя, почали купувати електроплити, обладнувати електроопалення, встановлювати бойлери, як на тобі, лише 600 кіловат електроенергії по 63 копійки за кіловат. Хто це витримає при нинішніх мінімальних пенсіях, яких більшість у селах?
Адже є ще й інші, не менш важливі витрати. Або ж придумали податок на нерухомість. Я, наприклад, хату практично по цеглині збирав, а тепер доведеться ще й платити за неї. Витратив гроші і на приватизацію обійстя...
Причому, якимось чином виходить усе так, що хто нічого не робив, нічого не приватизував, тепер ще й нікому нічого не винен. А скільки селянин наплатився, коли будувався? Адже у кожній цеглині – податок, у цементі – теж, як і в інших будівельних матеріалах, роботі. І це за умови, що він добросовісно виконував ту житлову програму, яку неспроможна була виконати держава.
А скільки треба наробитися, щоб вигодувати бичка чи поросятко! Бо як по-іншому заощадити копійку? Тому у селах і складається у багатьох враження, що сидить десь у верхах мармиза, який абсолютно не має ніякої уяви, що робиться в селах, тому й ухвалює такі рішення, від яких потім залежать долі багатьох людей, сільського населення.
Податок на город хочуть теж встановити такий, що, маючи його 0,3 гектара, треба ще 0,1 га, щоб вистачило розрахуватися. Бо яким із більшості тих городів може бути прибуток, коли через теперішні ціни практично неможливо його удобрити.
Чи може секрет, що із вихователів дитячих садків відсотки доплати до заробітної плати можна знімати, а от із зар - плати, наприклад, сільського голови – ні. Де ж тоді справедливість? На кого взагалі працює село?
Добре, хоч уже дочекалися, що почали вести мову про об’єднання громад. Адже давно всім зрозуміло, що не потрібний у селах такий штат працівників лише для того, щоб зареєструвати два-три десятки померлих і дві-три дитини, які народилися. А відколи все приватизоване, сусід за сусідом пильнує, щоб не «переліз» межу. Навіщо ж тоді землевпорядник? На думку багатьох, щоб правильно все це вести, реєструвати, достатньо було б однієї добросовісної людини. На не одну пенсію вистачило б тоді грошей із зекономлених зарплат після об’єднання громад. А до кого приєднатися, громада визначиться швидко – всі споконвіку горнулися до того, кому вдавалося господарювати.
Можна ще наводити чимало прикладів, як саме у селах кошти витрачаються ні на що.
І всі про це знають, але, чомусь, роблять вигляд, що не помічають. Чому? Адже на те і реформи, щоб змінити життя на краще.
Так, Україна у стані війни, на яку потрібні чималі витрати. Але де при цьому держава, якщо стільки доводиться робити волонтерам?
А щодо засновників фермерських господарств, то не побоюся висловитися, що нинішня цінова політика повним ходом штовхає кожного на те, щоб працював у тіні.
Тобто примушує обманювати самих себе. Бо як по-іншому вижити? Хоч це означає, що у кінцевому підсумку ми обманюємо державу. Не було такого, мабуть, ще на світі, щоб тонна добрив коштувала стільки, як десять тонн пшениці.
Так, субсидії обіцяють, існують і пільги. Хоч з практики вже знаємо, що хтось отримає їх лічені копійки, а дехто взагалі не отримає.
Пільги, звичайно, повинні бути, причому такі, щоб можна було жити, а не виживати.
У нас же бувають пенсіонери, діти яких їздять на «Мерседесах», мають елітне житло, а їм ще й пільги, субсидії. Нехай би краще ці гроші були використані на ремонт доріг, утримання сільської інфраструктури.
Веду до того, що поки ми цього не зрозуміємо, годі буде надіятися на переміни на краще.
