Зверніть увагу, як росіянин, німець чи француз люблять свою мову, націю, державу, бо вони патріоти. А євреї?!.. Їхня нація зникала, та вони відтворили свою державу, відродили напівмертву мову, якою тепер гордяться. Бо вони патріоти.
А як нас виховували?.. Коли українець любить свою мову, націю, державу – то він вже націоналіст. Не позбавились ми цього і понині, хоч зроблено тут чимало. І помилок допущено теж.
Я думаю, що нашим керівникам держави потрібно максимально звернути увагу на виховну роботу серед населення, добитися патріотичнополітичної стабільності.
Хоч іде вісімнадцятий рік незалежності України, деякі села району і досі живуть «утопією» неіснуючої держави. Вулиці носять назви катів українського народу. Що доброго зробили вони для нас, крім терору та голодомору?.. Хіба перестала українська земля народжувати своїх героїв? Чи не маємо ким пишатись?
Про голод – геноцид українського народу, особливо сільського трударя, який любив і вмів працювати на землі, хочу сказати окремо. Мій дід Микола до революції був наймитом у пана – вів роботу комірника, рахівника, організатора. Він дуже вірив і підтримував Ленінський лозунг: «Земля селянам…», за яким в період непу йому наділили 13 га землі на 10 душ сім’ї. Як любили вони ту землю! Схід сонця в полі зустрічали, потом поливали, працювали до смеркання. Ще й орендували у тих, хто не бажав чи не вмів на ній працювати. Та в 1930 році, коли почалася колективізація, по селу, особливо вночі, ходили грабіжницькі представники влади – «комнезами», а вірніше – комітет злодюг та бандюг. Такі бригади в кількості 10-15 чоловік забирали в людей всі пожитки, інвентар, землю. Люди плакали, просили, благали… А ці більшовицькі попихачі, усміхаючись, говорили: «Москва сльозам не вєріт!» Пригадую, як зимою нашу сім’ю, як куркульську, вночі викинули на сніг. Бо селянин, який мав плуга, вола чи коня, мав свою землю і працював на ній, став куркулем, тобто ворогом народу. Саме таким чином знищили справжнього господаря і любов до землі.
Хто як міг так і рятувався від голодної смерті у 1932-1933 роках. А хто не міг, то його сім’я пухла і помирала з голоду. Їли листя, лободу, буряки. Коли розцвіла акція, то з’явився делікатес. Неначе зараз бачу: у дядька Івана Ланового здохла коняка з голоду. Коли люди дізналися про це, то прийшли на подвір’я, щоб розпотрошити коняку, та дядько не дозволив, бо і в тих умовах залишався Людиною. Дохлятину викинули на віз і повезли за село… Її проводжали неначе покійницю, а потім накинулися на той труп і з криком розпотрошили його. Залишився лише гній. А ми, хлопчаки, боячись підійти до розлюченого натовпу, спостерігали на відстані.
Шановна редакціє! Я живий свідок, який розміняв дев’я - тий десяток років. Та цього забути не можу. Ніби було все вчора. Це була помста українському народу за те, що боровся за свою незалежну державу.
Голод 1947-го був черговим підтвердженням тому. У цьому випадку вижити допомогла Західна Україна, адже там ще не було колгоспів. А в голодний 1947 рік Сталін відправив французькій комуністичній партії 800 тис. тонн пшениці, за що навіть президент Франції критикував його як деспота. Хто відповість за цей та інші злочини перед українським народом?! Адже саме на кістках і крові голодної смерті українців будувалося світле майбуття.
Такі факти історія не в силах списувати і прощати…Їх потрібно знати і пам’ятати. Щоб не повторились ніколи.
Іван ЗАКРЕВСЬКИЙ, ветеран Великої Вітчизняної війни.
с. Джулинка.
