Зовсім мало залишилося вже тих, хто пережив страшний голод 1932-1933 років, пору, коли на очах у батьків мученицькою смертю помирали діти, а на очах у дітей – батьки. Опухлі від голоду люди лежали по всьому селу.
90-річний фронтовик Іван Кузьмович Гончар розповідав, що його батьки померли, залишивши посеред зими у хатині п'ятеро дітей.
Причому, не було ні зернини, ні полінця дров.
79-річна Харитина Кузьмівна Гончар згадує, що тато й мама померли одного тижня – хворіли на тиф. Дітей залишилося теж п'ятеро, найстаршому – тринадцять років, найменшому – два.
Після смерті батьків сусіди по черзі приносили паливо – очерет, їжу, палили в лежанці, щоб не позамерзали – зима була тоді морозною, та ще й вулиці заметені 1,5-2-мет - ровим покривалом снігу. Куталися, щоб зігрітися, у що тільки мали. Так, як до криниці не могли добратися, щоб принести води, вносили сніг і розігрівали його. Хоч сусіди і казали в колгоспі, який недавно організувався, що ми пухнемо з голоду і замерзаємо, комуністам-керівникам було байдуже.
Харитина Кузьмівна Гончар згадує, як сама те пережила і є свідком тих подій, коли страшна голодна смерть косила людей у селі. Голодувала і сама, але навіть не хоче наводити прикладів жорстокості так званих активістів, які чинили розправу над своїми односельцями.
Пропоную всім людям, які ще взмозі, розповісти про трагедію 1932-1933 і 1947 років. І зробити це потрібно якнайшвидше, адже їх, живих свідків тих страхітливих подій, залишається все мен - ше і менше.
Мойсей ПОХИЛА.
с.
П’ятківка.
