– Потрапили у храм мистецтва, – хтось зронив із учнів. Відмітила про себе: "Влучно!" І почалось: – Дивіться, які кольори!
– А серветка!
– А килими?!
І навіть бляшанка від кави, облюбовано обплетенанитками, гордовито красувалась на поличці, а кришечка – була останнім штрихом у цьому витворі.
Коли Іринка Павська у захваті запитала: – Хто вас цього навчив? Жінка якусь мить задумалась. Поволока суму обвела її світлі очі, мовила: – Життя, дитино! Спогади шаснули по кімнаті, осіли десь у кутку, причаїлись...
... Дороги, як у всіх, рівні, круті, з серпантином, але головне: впевнено по них йти, щоб спориш не притовкти.
– У її словах – мудрість, – відмічаю про себе. Не закінчувала інститутів, ніхто не читав премудростей у лекційних залах, а душа, як криниця, повниться і повниться щедрістю, потрібністю... Захопленню не було меж... Екскурсія по кімнаті зачаровувала всім: чуттям кольору, смаку, доречності. Вразила дітей і троянда, яку береже жінка ось уже 26 літ, з часу її вінчання, і має своє постійне місце: під фотокарткою, де зображена з чоловіком. Що це? Вміння створювати затишок, бути потрібною? Мабуть, що вміння бути щасливою, адже це теж мистецтво. А вона, Євдокія Іванівна, спізнавши гіркоти життєвої в юності; не розгубилась.
Виростила і веде по життю трьох дітей.
Вони вже й свої сім'ї мають, внуками гордиться. Їх вона любляче ластів'ятами зове. Діти порозлітались по своїх гніздах-домівках, а ластівки-птахи живуть у неї за вікном. Саме в неї, а вона і з цього горда, бо знає: птахи тулять свої гнізда біля добрих людей.
– А ось... – гортає сторінку 60-70 років, коли в моді були коробочки із листівок – не викидаю, бережу. Це ж наша історія, а головне ж, зроблено власними руками, – в голосі гордість.
– Що ще вмієте робити? – запитують діти.
Усмішка поселяється на обличчі: – Шити, в'язати, грубки класти, шпалери клеїти, страви готувати, тамадою на весіллі бути, співати...
– Та, власне, що я хвастаюсь? – зупиняється.
– І вишивка... – несміло додає Артем Лобода, бабуся якого теж закохана у рукоділля.
– Так, то щось особливе, – і заводить нас у ту обіцяну українську кімнату.
Сучасну молодь, школярів нині важко чимось здивувати, але мої гамірливі попутники на мить завмерли. Такого дива вони не бачили: подушки, вишикувавшись в рядок, вигравали різними барвами, узорами, покривало ніби доповнювало ансамбль, а килими нагадували поляну з квітами. Хотілось дотягтись до ромашок і відчути себе на літній поляні.
– Це просто, – перехоплює наш погляд жінка і ділиться секретами килимарства.
Кілька зразків, штрихів, і вже галаслива дітвора, мов пташенята біля годівниць, вертіли голкою, творили узор, і навіть я до цього дійства приєдналась. А коли дівчатка пішли розглядати речі-диковинки, до килимарства долучились хлопчики. Спочатку крадькома, а згодом із гордістю – виходить!
А ще жінка багато знає про родове дерево сім'ї, та, власне, й своє створила дивовижне. Кожного року, час, коли народжувались внуки, вирощувала огірок у пляшці скляній, з-під колишнього кефіру, заливала спиртним, і стоять вони загадково-величаві. А в одній, що красується трішки на віддалі, огірок – символ її чоловіка і восьми внуків, більшеньких, меншеньких. Красуються, величаються, стверджують, що людська душа – то невичерпна криниця: більше береш води – більше повниться.
А почалась наша співпраця з проектної діяльності: захопилась дітвора вишивкою. Читали спеціальну літературу, знайомились із технологіями, склали сценарій і запросили на годину спілкування Євдокію Іванівну Літвин.Вийшли посиденьки "по-пилипонівськи" при самоварі, за розмовою...
Євдокія Іванівна, крім того, що майстриня, ще й дуже гостинна жінка. Вміє пригостити варениками, пиріжками такими, що й не переповісти. Так може тільки вона із золотими руками, відкритим серцем і щедрою душею. Та, мабуть, все це ще й тому, що народилась у жіночий день. Міжнародний.
Випадковість чи закономірність?!
Мабуть, просто вміє радіти з усього, цінити. Каже, що сумувати не може. А депресії?! Та вони ж для лінивих. Хто хоче плисти – пливе, а хто тонути – тоне.
Це її мудрість. Її стан душі... А коли ми прощались, вона сказала: – Діточки, є слово – треба. Воно з нами всюди.
Родилась дитина – треба в'язи тримати. Пішла в школу – треба вчитись.
Закінчила – треба в життя йти.
– Щоб спориш не пом'яти, – вирвалось.
– Так, щоб і спориш ріс, і любисток, і Україна наша цвіла ромашками, щоб із чебрецем і м'ятою...
Та, власне, хай це „треба” буде завжди, бо без нього немає життя.
Така вона жінка, що все вміє, що примножує, береже, навчає. Берегиня, та й усе!
Світлана КОВАЛЬСЬКА, вчителька Бершадської ЗОШ №2.
