Мої ровесники - діти війни

В перші повоєнні роки люди дуже бідували, голод 1947 року був не менш страшний, ніж 1933 року. Помирали найслабші – старі, діти та покалічені війною, але вціліли фронтовики.
На мого батька в 1946 році прийшла похоронка – «пропав безвісти» біля станції Калач, що під Сталінградом.
Саме там проходила велика Сталінградська битва. Мало хто уцілів у тих боях. Батько був танкістом, бо до війни працював трактористом.
Особливо тяжко було жити після війни в зимовий період, адже палити було нічим. Вийшло так, що після такої жаданої людьми Перемоги прийшли голод, безгрошів’я, біда в кожну хату. Батьки важко працювали в колгоспі майже задарма – писали трудодні, на які нічого не давали.
Ми, діти, були обірвані, голодні, майже нічим не відрізнялись від тих безпритульних тридцятих років. Два підлітки – мої ровесники – загинули при випалюванні мін, яких було чимало в ярах, ставках та болотах нашого села та його окрузі. Вони магнітом притягували нас, бо були красиво окрашені, мов іграшки, яких ми не бачили.
У 1947 році діти різного віку пішли в школу в перший клас, бо до цього навчання не було.
До школи ходили рідко, бо пасли корів, збирали колоски, жолуді в лісі, які потім перетирали на борошно та їли.
Всі ми тепер люди похилого віку. Багато моїх ровесників уже немає в живих. Нелегка нам дісталась доля. Тепер і ми потребуємо захисту з боку влади, але ми віримо, що наші внуки, правнуки будуть жити щасливіше за нас.
Володимир КРАМАР, голова районної організації ветеранів.