На знімку: Валентина Міщенко.
Валентина Дмитрівна народилася у Пензенському краї.
Мама, Олександра Василівна – росіянка, батько – українець, родом із Уманського району на Черкащині. Дмитро Євгенович був звичайним робітником, електрозварювальником. Рідною мовою для Валентини є, звичайно, російська. Та життя склалося так, що деякий час подовгу доводилося й доводиться жити в Україні, де чверть століття тому почалася її літературна діяльність. Цікаво, що перше оповідання Валентини було надруковане українською мовою в журналі «Ранок». Авторка сама переклала його з російської.
Далі була співпраця з київською молодіжною газетою «Молода гвардія», іншими виданнями. Та найповніше її письменницький талант розкрився на батьківщині, у невеличкому містечку Сурську, яке навіть не є районним центром, а проживає там трохи менше семи тисяч населення.
У літературних колах Росії добре відоме її ім’я, адже вона – автор більше десяти книг, її твори охоче публікують літературні журнали, зокрема часопис «Дружба народов». У 1999 році Валентину Міщенко було прийнято до Спілки письменників Російської Федерації.
Що ж її поєднує з Бершаддю, куди вона приїздить часто і надовго?
Справа в тому, що кілька років тому сюди на постійне місце проживання приїхала її донька Ліля зі своїм чоловіком Олександром Гастелло. Вони – церковнослужителі, організували при старообрядницькому храмі недільну школу. Олександр веде уроки із Закону Божого, Ліля навчає дітей і дорослих знаменному співу. Виховують трійко дітей.
…Після спілкування з Валентиною Дмитрівною відчув, що це – неординарна особистість, талановита письменниця, а головне – глибоко віруюча людина, яка прагне свої спостереження, думки і прагнення перелити в художнє слово. Перед цим я прочитав її книгу «Сурчане» із циклу «Причелины» – про її земляків, простих людей. Це історії з життя, розповіді про народних майстрів, роздуми про вічні цінності – сім’ю, віру, любов. Слово «причелины» в російському дерев’яному зодчестві позначає нарізну дошку з узорами на фасаді будинку, яка захищає від вологи торці покрівлі.
В українській мові є споріднене слово – «причілок».
Нині для Валентини Міщенко, власне, як і для всіх письменників, проблемою є надрукувати свої твори. Адже пенсії для цього не вистачає, та й ту вона витрачає на видання власної газети «Крестный путь» – православного духовно-просвітницького видання, що друкується в Пензі.
– Для чого це роблю, не знаю, – сказала, – та все ж сподіваюся, що всі сто сорок примірників знайдуть свого читача. Бо людям треба нести духовність. Коли роздаю людям газету, прошу, аби після прочитання передавали іншим.
Щойно закінчила вона роботу над «Щоденником письменниці».
У подальших планах – творче осмислення старообрядницького села Пилипонівки, яке є дуже цікавим явищем з різних поглядів – духовного, етнографічного, історичного. Тож уважно приглядається, спілкується з людьми, як кажуть, входить в матеріал.
Валентина Дмитрівна глибоко шанує мову, звичаї і віру свого народу. Але не менше вона поважає і українську мову, традиції. Маю право стверджувати, що українською вона володіє краще, ніж деякі українці.
Для неї рідними стали і Росія, і Україна. І вона своїм словом – і усним, і писемним – прагне прокладати мости дружби між нашими народами.
Федір ШЕВЧУК.
м. Бершадь
