На підсумки з’їжджалися і сходилися всі місцеві лісники. І раптом з поміж них – до болю знайоме обличчя: – О, Боже, це ж Василь, мій, можна сказати, фронтовий побратим!
– Васильку, друже… – Федю, голубе, де ж ти губився, дорогий мій… Ми кинулись в обійми і довго плакали. Ця сцена не могла не зворушити всіх, хто її бачив.
Вечором палахкотіло вогнище, кипіла в казані юшка і, наче сиві тумани, пливли спомини, опалених війною юних літ.
1941 рік, Тбілісі. Ми, молоді курсанти військового піхотного училища, прискореним курсом опановуємо військову тактику й стратегію. Нас би одягнути, нагодувати досхочу, бо муштра з досвітку до самої темної ночі, а ми напівроздягнуті і напівголодні. Бувало, серед ночі робили марш-кидок, протяжністю п’ятнадцять кілометрів, а потім спали хто в палатках, а хто просто неба, цокотіли від холоду зубами, тулячись одне до одного, щоб хоч трохи зігрітися. Ніби щойно очі стулив, а вже пора на стройову.
Війна палає, немає часу на повне навчання, нас нашвидкоруч готують на фронт.
Все училище перемістили на узбережжя Чорного моря, у мальовниче місто Гагри, де лаврові кущі і налиті сонячним соком мандарини. У травні кавказькі пейзажі змінюють іншу картину. Нам видають новеньку форму, присвоюють офіцерські звання і відправляють на фронт. Ось тут і розійшлися наші дороги з моїм другом-курсантом, з яким ділили навпіл кусень хліба – Василем Траченком з Баланівки.
Тепер ось ця зустріч – така дорога і мила. Дров не позичати – підкидаємо у полум’я і до самого ранку все не можемо наговоритися. Доля, що в нього, що в мене – геть вся зранена війною.
Наступного вечора я уже у Василя вдома за найдорожчого гостя.
Його дружина – жвава, бойова кацапочка, кожен жарт по-своєму перефразує. Щодня смажить нам рибу та дістає з погреба квашені огірки, бо зі мною вже й мої земляки, з якими приїхав у Баланівку, у Траченків за друзів.
Один пішов води напитися. Зачерпнув з відра кружкою, яке господиня мала винести на гній, але не встигла, вихилив зопалу, а тоді став придивлятися, що на дні якась чортівня: – Чи бува, хазяйко, не кишок з риби я напився?
Жінка, ледь стримуючи сміх, помітно прикриває вуста фартухом: – Это квас такой специальный, «русский» называется, сил мужских от него прибавляется… І хата вже вибухає реготом.
Була у Траченків дуже гарна голуб’ятня і, прощаючись, я попросив у друга пару голубів.
Привіз в Ометинці, де тоді я жив, облаштував їм місце. Голуби часто сиділи на молодому дубочкові, що ріс на сусідській межі і так гарно воркували, що любо дивитись було. Вже й яєчка голубка знесла, мостилась на них сісти, але, на нещастя, налетів кобець і вбив сердешну.
Голуб не покинув гнізда, сам висидів пташенят, вигодував їх, посидів на дубкові самотньо кілька днів, а потім забрав своє потомство і зринув у небеса. Мабуть, не зміг жити у тій місцині, де загинула його половинка. А може ця історія пов’язана із долею його попереднього господаря?
Якось у Тиманівці був у санаторії і познайомився із жителем Баланівки. Розпитав за Татусяка, за Траченків. Каже, що не стало мого друга Васі. Хтозна, що там вийшло, може діти в нього залишились, то хочу їм сказати, що батько їх був добрим, щирим другом і гарною людиною.
Федір ПАЧІСКА, інвалід Великої Вітчизняної війни, с. Борисівка, Іллінецький район.
