Через різні обставини цей захід відбувся вперше. Своєрідний штаб з організації зустрічі очолила ватажок класу Лариса Цвіткова, кипучої енергії та завзяття у якої і нині вистачить на кількох. Познаходила домашні адреси і номери телефонів однокласників (певна річ, кого вдалося відшукати), запросила на захід. Вирішили зустрітися після провідної неділі, коли кожний, хто має найменшу можливість, намагається приїхати на свою батьківщину, щоб поклонитися могилам рідних і близьких.
…І ось їх шістьох об’єднало одне коло. Немов ігристе вино у келиху миттєво перехлюпується через вінця, так заволоділи ними розбурхані емоції. Ніби кадри з фільму кількадесятирічної давнини, промайнули перед очима епізоди їхнього шкільного життя: хто з дівчат лупцював книжкою хлопців по головах, хто з хлопців смикав дівчат за коси, хто в кого списував на контрольній і, нарешті, в кого зародилися в душі перші ніжні почуття до котроїсь із красунь випускного класу.
Зі щирою теплотою у серці і глибокою вдячністю згадували своїх вчителів. На жаль, усі померли, залишилася лише важкохвора Тамара Кирилівна Іщенко. Багато розповідали про себе, свої родини, адже встигли стати бабусями і дідусями.
Життя розкидало їх по світу, мов вітер цвіт рожево-білої яблуні. Вже згадувана Лариса Цвіткова і Микола Корчинський практично не поривали зв’язків із рідною Дяківкою, у Джулинці проживає Василь Ластовка, в сусідньому Гайвороні Кіровоградської області – Анатолій Бондаренко. Одеситом став Анатолій Лавренюк, а Василь Задорожний, незважаючи на досить складну ситуацію у нашій державі в цілому і на російсько-українському кордоні зокрема, як і щороку, приїхав з далекого Підмосков’я, подолавши 1250 кілометрів.
Не кваплячись, разом пройшлися центральною частиною Дяківки, вшанували хвилиною мовчання пам'ять загиблих у воєнному лихолітті односельчан. А завітавши до приміщення нової школи і переступивши поріг класної кімнати, знову ніби відчули себе першачками. Потім за святковим столом панувала радість щиросердечного спілкування, відтворювалися у пам’яті десятки спогадів, на завершення дали один одному слово і наступного року зустрітися у рідному селі.
Борис ДАНИЛЬЧЕНКО.
