життя у цих ще зовсім молодих людей? Чим же вони завинили перед тобою? Вони ж не встигли ще нічого зробити у своєму житті!
З твоєї вини стільки пролито крові, що якби її всю зібрати, у ній міг би втопитися не лише ти, а й уся твоя ненажерлива зграя. У твоєму оточенні таких повно. Взяти хоч би Жириновського. Якось Шустер запросив його на свою передачу. Він з’явився п’яним. Самовпевнено, незграбно, немов лев у своєму лігві, розвалився в кріслі і цинічно заявив: «Украина – это окраина России». А потім, злорадно посміхаючись, спостерігав за реакцією в залі.
А Кобзон… Незважаючи на заборону в’їзду в Україну, приїхав і нахабно заявив: «Это моя Родина! А Киев – это временно!». Яка ж це твоя «Родина»? Ти ж зрадив її, живучи, як і Янукович, в Росії, виступаєш проти неї. Навіть якась тобі колишня Путінша і та заявила, що де закінчується мова, там закінчується країна.
Оце і є основна мета вашої агресії і боротьба за введення другої державної вашої мови у нас?!
Ти називаєш мій народ «фашистами». Та які ж вони «фашисти»? Вони ж захищають свій край, свою домівку, родину, сім’ю, дітей… А ти вдерся в наш дім зі своїми «градами», танками, мінометами, з озброєними до зубів найманцями, підриваєш мости, залізниці, затоплюєш та руйнуєш шахти, будинки, позбавляючи житла, нажитого майна, роботи, світла, води, тепла, будь-яких засобів для існування всіх жителів, незважаючи на те, якою вони мовою розмовляють. На своїх «гуманітарках» вивозиш у Росію обладнання з розкомплектованих заводів, фабрик, награбоване майно, вугілля.
Так хто ж «фашист»?!
Ти говориш, що захищаєш російськомовних. Хіба отой снаряд, який вилетів з твого «града» і влучивши в квартиру, на очах у чоловіка на шматки розірвав дружину, чи ота твоя закладена міна, на якій підірвалися діти, розбирають україномовні вони чи російсь - комовні?!
У моїй пам’яті ще живі спогади про понівечені трупи дітей, які підірвались на гітлерівських мінах. Ось, як зараз бачу, на вербовій гілці, ніби перекинутий рушник, висить понівечене дитяче тіло. А ось розпластане на воді в ставу пливе тіло іншої дитини. А навколо нього велике коло червоної від крові води. Ось серед подвір’я на столі, обмиваючи тіло дитини, якась жінка бере пригорщами зі столу кишки і впихає в розрізаний живіт. Ось у возику додому везуть тіла моїх двох сусідських ровесників. Їх зверху прикрили якоюсь одежиною, а ззаду з возика звисає ніжка одного з них. Вона вся червона від крові, в литці, як сірникова коробка, стирчить жовтий, блискучий осколок. Їх навіть до хати не заносили.
Вони лежали під хатою, головами до призьби. Якась жінка, взявши за край простирадла, яким вони були накриті, підняла його, і я, стоячи поряд, побачила їхні голови, які були як два куски м’яса, без очей, носа, рота. Все це відбувалося вже після війни, в мирний час. То були жертви гітлерівських мін, а тепер це ж саме відбувається на твоїх путінських мінах.
Ти говориш, що не дасиш знищити терористів на Донбасі. Воно й зрозуміло. Адже завезені всі вони тобою – найманці, надресировані солдати. Забери їх разом із «градами» і танками. На «гуманітарках» своїх, щоб не муляли очі, вези їх без пересадки прямо у Сибір, на Колиму. Саме так ти зробив з біженцями з Луганщини, Донеччини, Криму. А вони ж повірили в твою щедрість, у твій «захист».
Окуповану територію України ви називаєте «Малоросією». Та сама ця назва, дана вами, говорить сама за себе – мало там росіян! Корінне населення і більшість жителів – українці!
Думаєш, що увійдеш в історію як стратег?! Ні – ти вже ввійшов як агресор, убивця і кат. Ти став поряд із Гітлером.
Недарма тебе ж зараз називають Путлером. Може, ти щось і зробив за свої каденції хорошого для свого народу, так воно ж затьмарилось, бо заплямоване кров’ю невинних жертв, втопилося у сльозах матерів, дружин, дітей, які втратили синів, чоловіків, батьків. Заглянь в історію.
Знайдеш там хоч щось хороше, що зробив Гітлер?! Лише при одній згадці про нього постають зруйновані міста, заводи, фабрики, знищені села і… безліч братських могил.
Ось що залишилося від нього. Таке в історії залишиться і від тебе.
Невже у тебе жодного разу не заговорила совість, жодного разу ти не запитав себе: «Що ж я роблю?!», не здригнулося серце, побачивши по телевізору оті довжелезні ряди виритих могил, куди ховають під номерами невідомих солдатів, після яких залишається тільки номер ДНК. Може, хоч за цим номером знайдуть могилу: мати – сина, діти – батька.
Не вампір же ти – людина.
Не вовчиця ж тебе родила?
Мати! Жінка! Забирайся від нас, і все це припиниться. А ми вже якось самі наведемо лад у своїй оселі!».
… Всього сказати йому не встигла, бо в ході нашої розмови його очі, обличчя наливалися люттю, весь напружувався. Почала від нього тікати. Він намагався мене зловити, але між нами весь час стояв натовп народу. А я все кричала йому: «Кат! Кат! Кат!».
Так зі словом «кат» на вустах і прокинулася.
Катерина МІШКОВА-КУЩИНСЬКА, с. Михайлівка
