За мирне небо на Вінниччині. За можливість бачити усмішку матері і просто йти до школи, за бажання та змогу спілкуватися з друзями.
Якби не ти, то цього у мене не було б. Навіть жах проймає, коли малюю і пишу картину: темне бомбосховище, свист, гул, людське розпачливе: «Ой!».
Ні, не хочу цього. Я молюсь за тебе. Знаю, ти почуєш мене, зрозумієш.
Скільки тобі років, скільки весен ти проходив? Ти ж хочеш вже поставити крапку в цих жахливих подіях. Бажаєш вернутися до своєї домівки, до матусі, до коханої? Головне – до мирного життя. То де ж та хвилина?
– Коли ж? Коли? Коли?
Ти ставиш це запитання там, на Донеччині, а я тут, на Бершадщині. Бачиш, ми про одне й теж думаємо. Інакше й не може бути.
За вікном зима. Ніби недавно золотокоса, неповторна осінь навівала сум, а з ним – надію і радість. Сум – за тими, хто не вернеться хто полинув у вічність, а сподівання, що ти, Солдате, повернешся і житимеш за себе й за того, хто влився в граніт пам’яті народної.
Нещодавно в школі №3 м. Бершаді відбувся конкурс поезій про учасників АТО.
Мені врізалися в пам’ять слова вірша хлопчика Сергія Стащука.
І стане прекрасна й могуча держава. Моя Україна! Навіки їй слава!
Я в це вірю! Солдате! Ти теж, знаю!
Звичайно, я не розумію політику Адольфа Путіна. Чи ж його народила мати? Якщо вона жива, мені її жаль, якщо ні – то, мабуть, перевертається в труні від жаху. То людське прокляття, розпач, сльози.
А ти тримайсь, рідний. Неси гідно звання Солдата-Захисника. Я вірю в тебе, в твої святі діяння. Знаю, швидко мине все це. Але пам’ять, пам’ять усе збереже! Для нових поколінь, для людей сьогодення.
Солдате! Живи, живи, живи! І мир на Україні збережи.
Надія ГУДИМЕНКО, с. Велика Киріївка.
