10 січня 1944-го, там, у чужій країні, у німецькому селі Масільвіц народила вона сина, якого назвала Василем.
Нелегко їй було, звичайно. Допомагали, хто чим міг. Сама одразу пішла працювати на кухню.
Минали місяці, хлопчик підростав. У травні 1945 року почули звістку про перемогу.
Додому поверталися пішки. У матері були з собою деякі речі, але довелося кинути в дорозі, бо було важко з півторарічним хлопчиком. До рідного села добралися аж у серпні того ж таки сорок п'ятого.
Будували життя, як могли. Заміж більше не виходила.
Василько з десяти років працював у колгоспі. Навчаючись у профтехучилищі, здобув професію столяра. 4 роки і 3 місяці служив у морфлоті. Після оженився і вже 37 років живе у парі з Катериною Касіянівною. Виховали доньку Людмилу та сина Миколу, мають зятя Сергія. Вже і онук щебече біля дідуся та бабусі.
Летять роки, стелиться непрошена сивина. Тільки спогади снуються про те далеке, страшне, пережите минуле. Василь Костянтинович став добрим батьком для своїх дітей. А от нема-нема, та й хочеться йому запитати про те, де його батько. Можливо поліг у боях, як невідомий солдат і від його могили навіть місця не залишилося?
Олена ДИШЛЮК,
громадський кореспондент.
с.
Бирлівка.
