Та була у нього одна «вада», не вмів «правильно» приймати і проводжати вище начальство. Якось кінь зламав ногу, і ветеринар дав команду його дорізати й використати у той голодний рік на харчування. Голову звинуватили у шкідництві радянській владі і на бюро зняли з роботи й виключили з партії,
Тож Григорій ще з материнським молоком скуштував у тому голодному році всі страхіття того часу, а загострене відчуття справедливості, яке проніс крізь життя, дісталося йому, швидше всього, у спадок.
Щойно закінчив перший клас – почалася війна. Евакуювалися з сім’єю на схід колгоспними кіньми. Перші ворожі бомби на них було скинуто під час відпочинку під Уманю.
Коли ж зупинилися за Дніпром, військові стали від батька, який за станом здоров’я не був військовозобов’язаний, вимагати: не вмієш стріляти, підеш окопи копати. Матір, яка до війни читала іноземну мову, теж забрали в армію, як перекладача. А так, як дітей не було з ким залишити, Григорія, якому йшов дев’ятий рік, взяв з собою батько, а його чотирирічного брата – мама. Коли батько разом з іншими копав окопи на лівому березі Дніпра, дитину одягнули по-військовому. Навіть прикріпили портупею. Відправивши на кухню допомагати, нарекли сином полку, у якому з військових був тільки один командир.
Оборона на Дніпрі хоч і затримала фашистів, але не на довго. Вороги захопили в полон Бойченків, разом з іншими. Відсортували комунистів, євреїв і циган, а решту, в тому числі і Григорія з батьком, погнали в інше місце. Зупинилися аж біля Павлограда, де будували об’єкти за наказом окупантів.
Батькове місце на нарах в конюшні було внизу, а сина – над ним. Як підлітка, його і тут призначили на кухню. З морозами картоплю і буряки довбали лопатами, ото і була вся їжа. Почалися хвороби, які не обминули і його. Ледве вижив. Згодом німці, як і обіцяли, тих, хто був з окупованих територій, видавши перепустки – відпустили. По дорозі додому Григорій вже вкотре захворів. Допомогла вижити якась жінка, впустивши на піч до власних чотирьох дітей.
Добралися додому, а у їхній хаті вже ні вікон, ні дверей. Невдовзі з’явилася й мама з меншим братом. Їхній полк теж потрапив в оточення. Начальство десь поділося, а люди розбрелися, хто куди. Щоб не привертати увагу, вона прикинулася, що разом з дитиною просить хліба попід хати.
Але дома на них чекала нова біда. Нова влада не мирилася з такими, як вони, активістами. Врятувало те, що в управі був мамин знайомий. Він і відпустив, але зобов’язав, щоб щотижня відмічалися.
Після визволення села мама з батьком знову пішли на роботу в школу. Аж у сьомому класі, коли його призначили комсоргом, виснажений життям Григорій відчув себе людиною.
Далі навчався у педучилищі, але батьки вирішили, щоб спочатку закінчив середню школу. Поступивши потім в інститут, на другому курсі знову захворів, тож змушений був взяти академвідпустку. А тут саме настала пора призиватися в армію. Оскільки призивати з того злополучного 1933 року народження майже не було кого, то не дали навіть закінчити навчання в інституті. Поправляти здоров’я довелося у повітряно-десантних військах. За наказом змушений був брати участь у відомих подіях 1956 року в Угорщині. Навчання продовжив заочно вже після армії.
Де тільки не працював за 42 роки педагогічного стажу. І в Теплицькому районі, і на Бершадщині – його направили у Тернівку директором школи. Та через 5 років роботи знайшлися «доброзичливці», які постаралися, щоб Григорія Дементійовича, як колись його батька, теж виключили з партії. Представник райкому захищав його, але в обкомі більше повірили, як це буває, папірцям, а не конкретним людям. На роботу перевели заступником директора в Осіївку.
А так як дружина Ірина Феогнівна, теж учителька, родом була з Пилипонівки, саме в неї почали будуватися, щоб не відібрали садибу.
Влаштуватися учителем в райцентрі тоді, як і тепер, було не просто, тож працював у районному відділі освіти, де через мізерну заробітну плату були вакансії. Потім учителював у
Флорино, в Бершадській СШ №2, звідки і пішов на заслужений відпочинок. Але йому не до спокою.
Нещодавно ветеран праці, учасник бойових дій, підполковник запасу Григорій Дементійович Бойченко відзначив 75-річчя. Він постійно бере участь у громадській роботі ветеранської організації, донедавна співав у хорі ветеранів. В колекції відзнак – орден Червоної Зірки, гвардійський знак, значок «Парашутист-відмінник», ювілейні медалі. Збереглася навіть копія «аусвайса», з яким вони разом з батьком у війну добиралися з полону додому.
З дружиною прожили в парі 42 роки, виховали двох дочок, дочекалися онуків.
Впродовж усього життя Григорій Дементійович завжди мав власну думку з приводу тих чи інших подій, хоч це не завжди і не всім подобалося. За його переконанням, заживемо як слід лише тоді, як запрацюють закони, не стане корупції. І так, на його думку, буде обов’язково.
Зі своїми думками Григорій Дементійович неодноразово ділився й на сторінках районки.
Тож бажаємо ветерану здоров’я і щасливих днів. Бо шану й повагу він заслужив.
Павло КУШПЕЛА.
