Звідкіля взявся у нього хист до цього не зовсім звичного на ту пору ремесла пояснити не може, але добре пам’ятає, як ще в дитинстві ловив бджілок і поміщав у заздалегідь підготовлений «вулик», видовбаний з гарбуза. Над усе чомусь тоді був переконаний, що те мало бути найкращим місцем для відкладання меду. То вже набагато пізніше батьків брат загітував ще і його батька купити по п’ять вуликів-дуплянок. А так, як вони були розміщені на батьковому обійсті, Павло не міг дочекатися, коли раз у тиждень до них навідається дядько і почне щось чаклувати. Бо в кого міг того ще навчитися.
Але нове ремесло так і не пішло тоді з першого разу, як кажуть, в руку. Павло Маркович хоч і не забобонний, а ще й по сьогодні вірить, що невдача тоді спіткала тільки через те, що купили їх не в доброзичливих людей. У бджільництві, мовляв, це особливо відчувається. І як аргумент додає, що зовсім по-іншому пішли справи, коли купили вулики у більш щирої людини. У 13-14-річному віці почав хазяйнувати біля них вже сам. А остаточно повірив у свої сили тільки після того, як одного разу вдалося зібрати рій.
Повоєнні роки, коли його запросили пасічником у колгосп, згадує з неохотою. Бо що то були за вулики, які пережили війну, а відібрані були ще у роки колективізації. Пасічників, бачите, у
Яланці теж тоді рахували багатіями. І розкуркулювали. Але і тоді з 23 вуликів вкачав кілограмів з п’ятдесят меду.
Потім колгосп направив його у річну школу пасічників на навчання. Далі – знову улюблена робота по спеціальності у своєму селі. За сорокарічну практику роботи пасічником, згадує, що тільки у 1957 році залишився без меду. Та і на те були причини.
Цікаво, що у його сім’ї з бджілками «дружить» лише молодша онука – дев’ятикласниця Світлана. Медок полюбляють всі, а допомогти дідусеві може тільки вона. Іншій онуці, як і дружині, перешкоджає до них підступитися алергія.
Павло Маркович згадує, як виручала пасіка у голодні роки, чимало може розповісти, наскільки вона лікує. Маючи від природи не богатирське здоров’я, каже, якби не пасіка, ніколи не дожив би до цього віку. Мед і повітря над вуликом, за його переконанням, найчудодійніші ліки, впливу яких на людину ще ніхто не вивчив. А ще лікує спокій. У селі кажуть, що Павло Маркович не обминув жодного Спаса, щоб не почастував сусідів медком. Навіть коли на його пасіці були вже лічені вулики. Звичайно, не за гроші. Набагато дорожче коштує щире спасибі.
Розбагатіти, захопившись цим промислом, на його думку, можна, однак потрібно дуже багато трудитися, інша справа – поправити здоров’я, зміцніти душею.
Чимало, звичайно, довелося пережити йому на віку, але тримається і до цього часу. За що щиро, будучи все життя віруючою людиною, дякує Богу. А ще – бджілкам, які відносять на своїх крильцях смуток і приносять на його місце здоров’я та радість. Для того, запевняв, щоб легше стало на душі, інколи буває достатньо одного погляду на вулик. А вже як вслухатися в гомін бджіл – втома враз десь дівається.
Тож з професійним святом Вас, Павле Марковичу, як і всіх бджолярів району. Нехай бджілки принесуть на своїх крилах вам і всім людям ще багато років життя та сприяють здоров’ю.
Павло КУШПЕЛА.
