Та не про це мова, а про поїздку подружжя Іщенків до США, про деталі якої вже відомо і за межами Дяківки.
Як можна було не скористатися моментом, щоб хоч дещо розповісти про те й читачам газети.
Один з їх синів, після закінчення медичного ВУЗу працював лікарем, а його дружина – економістом. І хоч було те дванадцять років тому, батько ще й по сьогодні не може забути, як плакав разом з дружиною, коли Ігор з невісткою якось заявили, що мають намір разом із сватами виїхати в США. Спочатку навіть не давали на те дозволу.
Не стільки важливо, які саме слова підібрала до них обох невістка, але одного ранку сіли вони в автобус і подалися у районний центр, щоб посвідчити у нотаріуса "добро" на виїзд дітей.
Мотивація виїзду, за словами Миколи Григоровича, була тоді зовсім нескладною.
На заробітну плату лікаря і економіста у великому місті, де вони жили, важко було виховувати трьох дітей.
А дідусь та бабуся з Дяківки теж не могли нічим допомогти, бо тоді навчався ще один з їх синів, і сімейного бюджету вистачало тільки на нього. Тож зовсім скоро проводжали вже дітей на далеку і таку ненависну тоді чужину через аеропорт Бориспіль.
З тих пір дванадцять років промайнули, мов один день, хоч для дяківських дідуся та бабусі вони тривали довго-предовго.
Аж поки син та невістка, які мешкають у Сан-Франциско, не запросили їх до себе в гості.
Хотіли на цілих півроку, та хіба могли допустити Іщенкистарші, щоб їх обійстя стільки часу залишалося без нагляду.
Навіть коли запросили на три місяці, на гостини їм вистачило і двох.
Ігор, як і в себе на Батьківщині, працює тепер лікарем, дружина – інженером комп’ю - терної справи. Причому, її заробіток навіть вищий, як у чоловіка. Мають прекрасну квартиру. Старший їх син Валерочка живе у сватів, у яких також окрема квартира. Одна з донечок вже навчається у медуніверститеті, а інша мріє бути вчителькою, як її бабуся з Дяківки, тому і навчається, і працює у Лос-Анджелесі.
Дорогу до далекої і незнайомої країни оплатив батькам, звичайно, син. Навіть візок замовив, знаючи, що у матері хворі ноги. І все було чітко виконано обслугою аеропорту.
Найгірше було, згадує Микола Григорович, що не знали англійської мови. Тож тепер всіх школярів у Дяківці наставляє на путь, щоб ті таки опановували її у школі. Пригадав також, як подарували онукам по сотні доларів, хоч прекрасно усвідомлювали, що у США то не такі вже й завеликі гроші.
Ігор з дружиною возили батьків у Лас-Вегас на екскурсію. Кажуть, там представлені куточки кожної з великих країн світу.
Коли мандрували через Кордільєри і пустинею Невада, їх уяву вразила велика кількість вітряків у горах і сонячні батареї у пустелі. То у такий спосіб далеко не бідні американці добувають електроенергію.
Наших земляків надзвичайно вразила простота американців, їх доброзичливе ставлення. Незважаючи, що там он скільки національностей, живеться всім дружно. І хоч проблеми тут також є, головне в Америці – знайти роботу та вміти працювати і тоді можна буде добре жити. Бо верховенство над усім у цій країні беруть, перш за все, працьовиті руки і розум. Щоправда, працюють там дуже багато. В Ігоря, наприклад, 12-годинний робочий день і тільки 30-хвилинна обідня перерва. Не набагато менше працює його дружина. На вулицях у будні зустрінеш хіба що машини і когось із пенсіонерів, усі решта постійно чимось зайняті, при ділі. Байдуже, що там багатші від нас – працюють усі. Син розповідав батькам, що з роботи можуть звільнити навіть за те, що не почистив зуби.
А обстановка у квартирі, зокрема кухні, то вже дійсно рай, про який наші співвітчизники можуть хіба що мріяти.
За покупки у магазинах розраховуються електронними картками і ніхто нікого не посміє обманути. А щодо умов, у яких живуть пенсіонери, то про це могла б бути окрема розповідь. Сват, наприклад, переніс операцію на серці, яка коштує сто тисяч доларів. Але так, як був застрахований, її зробили йому безплатно.
У наших земляків навіть склалося враження, що на цьому далекому від нас континенті продумано абсолютно все і вирішується на рівні держави. Наприклад, зустрічається чимало людей у візках, проте вони без проблем можуть відвідувати магазини на будь-якому з поверхів, чи скористатися громадським транспортом.
Словом, переконалися, що США – це сильна країна, де думають про людей. Коли ж, нарешті, щось подібного дочекаємось і в Україні?
Записав Павло КУШПЕЛА.
