Заробляти достаток – нелегко

– Відколи народилася, відтоді я і на фермі, – спробувала віджартуватися Олена Леонідівна. – Спочатку допомагала мамі, потім сама працювала дояркою, техніком штучного осіменіння. Можливо, так воно було б і надалі, але як тільки пішла у декретну відпустку, вийшовши заміж, повертатися на роботу вже не було куди – ферми не стало.
Її заміжжя, до речі, теж було не простим. Зважилася на створення сім’ї з 21-річним Віктором, будучи п’ятнадцятирічною. Але і в цьому випадку вирішили: а що, як спробувати потрудитися не на товариство, а на себе? З тих пір, а в цьому році відзначатимуть вже срібне весілля, і ведеться у їхньому обійсті живність. Є 0,7 гектара городу – роботи вистачає. Але з паями з господарства не виходили.
Чи правильно це? Одні кажуть – так, інші – ні. Вони ж вважають, що найправильніше не виходити – все ж буде якась робота, заробітна плата – Віктор працює в агрофірмі трактористом. Тож по суті домашнє господарство здебільшого на ній. Як сьогодні утримувати корову? Олена Леонідівна може про це багато розповісти. Жом наприклад, є, але тільки по ціні тисячу гривень за машину. Це скільки молока треба надоїти і здати, щоб його купити? Інші корми теж не з дешевих, але де дінешся. А жому треба тонн з десять на зиму, а ще зо чотири тонни сіна. Кукурудзину вже не рахує, бо вона з власного городу. Але ж і біля нього треба наробитися. Потрібно також зо дві тонни дерті на пійло, щоб корови добре доїлися. А без цього, щоб тільки тримати худобу, краще не мучитися.
Молоко заготівельникам не продають, бо невигідно. Виручає сім’ю базар, який у цьому селі чималий. Але знову ж таки, для неї вдома – це ще одна робоча зміна.
Щоб продати молоко, його треба переробити у сир, сметану. Виходить, вдень город і худоба, а вночі – переробка.
Із засобів механізації хіба що старенький «Москвич» виручає.
Скільки прибутку можна мати від ось такого бізнесу – підрахувати важко. У селах особлива методика таких підрахунків. – Хотіли, – каже Олена Леонідівна, – поміняти старенького автомобіля на новіший, не виходить. І це при тому, що ще й чоловік приносить зарплату. Щоправда, повиростали діти, син вчився, женився – хто мав допомагати? А народилася онучка, знову на родини та хрестини дати щось треба.
До речі, син, здобувши вищу освіту, працює інженером на досить потужному хлібокомбінаті у Миколаєві. Але не від отих корів і не від домашньої роботи «рвонув» він з рідного села.
– Заробити, утримуючи таке господарство, можна стільки, – зізналася Олена Леонідівна, – щоб тільки вижити. Телятка, наприклад, продають ще маленькими, бо випивають багато молока, що не виправдовувало себе при їх здачі.
Щоправда, газифікувалися.
Нову хату хоч і не будували, та все життя щось прибудовували біля купленої. І в селі таких, як ця сім’я, багато. От тільки хтось будує магазин, а хтось за худобу, як от вони, «тримається». Іншого виходу нема.
Так, з худобою важко. Дорогі ветеринарні послуги. Але О. Л. Таран сама давно вже стала ветеринаром. Санітарні книжки на худобу, ідентифікаційні коди – теж затрати, але вони у неї є. Та й ветеринарні препарати стають дорожчими.
– Як лягаю спати, або просипаюся рано, – каже співрозмовниця, – тільки про це і думаю. Але іншого виходу не бачу. Прямо якийсь тупик.
Ніби щось урвалося. Бо де тепер взяти роботу, зарплату?
Перспективу розвитку таких сіл, як Джулинка, ця сім’я теж бачить по-своєму. Головна його особливість – це дуже працьовитий народ. А це означає, що є надія. Чи не найбільшою помилкою за останні роки вважають реформи на селі, які подробили, поділили, «прихватизували». В результаті порозбирали, розвалили деякі виробничі об’єкти.
А безробіття, на думку Олени Таран, це взагалі вже не вписується ні в які рамки.
Бо особисто в неї стільки роботи, що не може переробити. От тільки рахується така безплатною. Але коли відбудовували села, державу, працювали так само, і ніхто на те не нарікав. От і мали тоді щось. А тепер виживає, хто як може.
Чи є у селах заздрісники таким сім’ям? Мабуть так. Але Олена Леонідівна на те відповідає, що нехай такі «запряжуться», як от вона, і спробують. Так, кварта сиру дійсно коштує 8 гривень, та який шлях до неї? Але ніхто не допоможе, надія тільки на себе.
І тільки хвала людям, які не дивляться на безробіття, а «запрягаються» і роблять конкретну справу. У даній сім’ї геть не уявляють, як виживають ті, у кого ні роботи, ні пенсії, ні худоби в обійсті.
А яка це школа виживання для молодшого покоління? У Джулинці ще і по-сьогодні пам’ятають, як Сергій Таран, тобто їх син, на випускний екзамен у школу прийшов з коровою. Поки здавав, вона паслася прив’язана. Але це не завадило йому закінчити школу з медаллю. Так, як його батько тракторист, Сергій взагалі був вдома за хазяїна. Але встигав і на футбол, і на танці.
Такою ж беручкою до роботи зростає і його сестричкадев’ятикласниця. Недаремно у нас цінують дівчат, вихідців з сіл.
Людям у наш час взагалі пора усвідомити, що сьогодні вичікувати поки впаде манна небесна вже не варто. Держава як і допомагатиме, то найперше пенсіонерам, малозахишеним верствам населення. Всі інші повинні заробляти. Навіть ось так, самі в себе, як оця сім’я. Хто це раніше зрозумів, тому і легше виживати. Хіба не так?
Павло КУШПЕЛА.