Зійдуться ось такі сусіди-пенсіонери, погомонять між собою, ото стільки і розради. На знімку: (зліва направо) Іван Якович Волковінський, Трифон Маркович Мазуренко та дружина Івана Яковича Наталя Архипівна. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
Але он як боляче реагують вони іноді на найелементарніше. Бо ж відчувають, що заслужили на більшу увагу.
– Мені давно вже пора отримати ось такий візок або навіть іншої конструкції, – скаржився Іван Якович, – а я змушений пересуватися на позиченому, власник якого відійшов в інший світ. Привозили, щоправда, новий, але такий за розміром, що в нього я якось ще сідав, а самостійно вибратися не міг, і мене з нього довелося "визволяти".
Усі ми, звичайно, розуміємо, що якби у країні в усьому був кращий порядок, можливо і дана проблема вирішувалася б більш якісно і оперативніше. От тільки тим, хто очікує на таку допомогу, буває он як важко чекати.
– Я б з візком і на акумуляторах справився б, – каже Іван Якович, – адже мало не все життя працював водієм, але такі залишаються поки що тільки мрією.
А скільки нарікань у таких, як він, щодо розміру пенсій?
Наталя Архипівна, його дружина, наприклад, відпрацювала 45 років, а отримує тільки 680 гривень. Та і в Івана Яковича, інваліда першої групи, тільки на 50 гривень більше. На якусь же суттєву допомогу, скаржилося подружжя, годі і розраховувати.
Адже при визначенні її суми враховується і наявність городу, і паї. Ніби вони, пенсіонери, мають з них он які прибутки. Та і "виходжувати" іноді оту допомогу буває не так легко. А ціни на ліки і на все найнеобхідніше тим часом ростуть, ніби гриби після дощу. Добре, що хоч інсуліном забезпечують безплатно.
А вводити його змушена була навчитися на схилі літ, виручаючи чоловіка, сама Наталя Архипівна.
Машина дров, а пенсіонер не може жити без тепла, теж обходиться вже 1500 гривень.
А це майже дві з половиною пенсії. От і спробуй вижити.
Щоправда, плату по догляду за батьком-інвалідом отримує його дочка. Але її суму навіть соромно називати.
Глянеш на їх охайні хатину, обійстя, і складається враження, що у цій сім'ї взагалі все гаразд. Насправді все те результат їхньої праці ще в молоді роки. На схилі ж літ доводиться долати проблеми, що і не передати. На підсобне ж господарство, як колись, сил вже не вистачає.
– А дітям хіба легко? – перепитала Наталя Архипівна і навела приклад.
– Ну і що, що нарахували 12 тисяч гривень на новонароджену дитину? Ціни на памперси, каші і інші незамінні для них речі зросли вже настільки, що і цієї суми може бути замало. Виходить, держава допомагає матеріально не стільки батькам новонароджених, як підприємцям, які що хочуть, те і виробляють з цінами, вибудовуючи власне економічне благополуччя. І нікому їм зауважити. От і змушені дочка з зятем, щоб вижити, утримувати в обійсті ще й дві корови. Син з невісткою теж утримують худобу, бо потрібно було допомагати двом дітям-студентам.
– Виходить, – гірко усміхнулася Наталя Архипівна, – наші діти доять корів, а онуки – усіх нас. Якби хоч ціни на оте молоко були більш-менш зрозумілими.
А от Трифон Маркович Мазуренко – сусід, теж пенсіонер і інвалід, тільки значно старший Івана Яковича, обрав іншу стратегію виживання. Зимує в дітей на Одещині і тільки о теплій порі року повертається до рідної домівки, мов на дачу. Хоч настрій у нього, колишнього водія з більш як сорокарічним стажем, більш оптимістичний, але і він затаїв образу.
– Обіцяли колись, як інваліду, автомобіль, але і по сьогодні ні слуху, ні духу. Розраду ж знаходить, обробляючи четверту частину городу – рівно стільки, на скільки вистачає сил і енергії. А із домашньої живності, жартував, аж дві курки, які скоро вже можуть навчитися розмовляти.
А півня в сусідів "позичає".
Так і живуть ось ці троє сусідів-пенсіонерів на прекрасній, вулиці Коцюбинського, підтримуючи морально один одного. Їм би ще на стільки ж прекрасну, як їх вулиця, старість.
Газета, звичайно, нічим матеріальним не може допомогти таким, як вони. А от розповідати про їхнє життя, звертати увагу до них влади і чиновників, вважаємо обо - в'язком. Бо іноді навіть нам, працівникам газети, буває прикро, коли нас такі люди зустрічають, як от цього разу в Яланці, словами, що, мабуть, щось у лісі загине, бо давненько вже ніхто до них не навідувався, не цікавився, як їм живеться.
Тож приділяймо все-таки таким людям більше уваги.
Своїм життям вони на те заслуговують.
Павло КУШПЕЛА.
