Майстер часу

Можливо, у цьому не було б нічого надзвичайного, якби не та обставина, що оті хронометри часу, як і намальований пейзаж, то витвір рук і фантазій самого Митрофана Степановича. Хату, у якій проживає, кажуть, він теж побудував своїми руками. А ремесло годинникаря, мабуть, настільки його захоплює, що майстерня прямо у його спальні. Щоб можна було і потрудитися, і відпочивати. Роки все ж.
Хто він за професією? У селі радять краще запитати, чого він ще не навчився робити.
Дерево, метал, пензель, фарби, перо, фотоапарат, все підвладне його золотим рукам і волі. От тільки хвороби, скаржився, останнім часом аж занадто почали надокучати.
Розпочинав Митрофан Степанович свій трудовий шлях, звичайно ж, біля землі. То вже як батько здав все у колгосп – подався на роботу на пошту.
Невдовзі навчився вже самостійно передавати телеграми, що давалося не всім і не одразу. З тих пір і почалося: що де побачить, те і зробить.
Варто було, наприклад, приглянутися на базарі до якоїсь із іграшок, як повернувшись додому тут же її виготовляв.
Так і з отими годинниками.
Один із них, як зразок, побачив по телевізору у фойє Верховної Ради, от і з'явився такий же за формою в одній з його кімнат.
Демонструючи оте диво, Митрофан Степанович пояснив, що виготовив їх, як і належить, з боєм, кожному з трьох синів, а тепер задався ціллю виготовити ще й кожному з онуків. Якби тільки не виникало проблем зі здоров'ям і матеріалами. Решта – то вже справа його рук.
Навчався цьому ремеслу теж сам. Не одні «ходики», як колись називали настінні годинники, довелося розібрати.
– А чи не підводить у такому віці зір? – запитую.
– На те є лупа, – почув у відповідь. А взагалі, окулярами, за його словам, він користується не часто.
Готові масивні циферблати, механізми бою, чого тільки не побачиш у його кімнатах. Аж не вірилося, що все це можна виготовити власноруч, в домашніх умовах. Тим часом, господар доводив: якщо захотіти, то це вже не так і складно. Варто, наприклад, було зконструювати невеличкий верстачок, як з нього вже, ніби з конвейєра, почали сходити ланцюги приводу складних годинникових механізмів. А щодо самих механізмів, то теж має верстати, пристосування, в тому числі і токарний. Є навіть такий, який за величиною ледь більший долоні людини. Невеличкий свердлильний верстат виготовив теж сам, як і для пресування окремих деталей годинникових механізмів.
Яка у майстра освіта? На це запитання він хитро усміхнувся, бо в школі, за його словами, не навчався ні дня. Хоч працювати на віку довелося і на пошті, і завідуючим бібліотекою, у свій час навіть бухгалтером у заготовачів худоби. Читати ж навчив батько.
Так, як він був глибоко віруючою людиною, то «Отче наш» змушений був засвоїти ще, мабуть, до того, як навчився розмовляти.
Щоправда, у свій час був студентом Київського університету, мав стати філологом, навіть перейшов на другий курс. Для цього здав екзамени за десятий клас, і його одразу ж зарахували, бо у роки голодомору нікого було, видно, більше зараховувати.
Продовжити ж навчання, звичайно ж, не пощастило.
На фронт одразу не взяли теж, бо якраз захворів. Тож змушений був щодня ходити у військкомат відмічатися. А ще посилали копати окопи.
Одного разу повернувся, щоб відмітитися, з такими, як сам, а військкомат вже евакуювали. Де мав його шукати?
– Годинниками, – розповідав майстер, – почав займатись ще змалку. Оце з бронзи, а оце з латуні, показував він окремі деталі годинника, загальний вигляд якого зкопіював, за його словами, десь із знімка кімнати, у якій працював Карл Маркс. Шестерні теж сам конструює, нарізає, і годинникарство не єдине його захоплення у житті. У свій час Митрофан Степанович навіть співпрацював з районкою – до війни подавав знімки, під час війни – з підпільниками. Вловивши мій погляд на його руках, поспішив пояснити, що скалічені пальці – то ще пам'ятка про громадянську війну. Будучи дітлахами, он скільки боєприпасів знаходили, як тепер висловлюється, на свою голову.
У роки окупації у їх хаті була явочна квартира, аж поки його не забрали на фронт у 44-му одразу ж під Ясси. Полягло там його побратимів чимало, та доля змилостивилася над ним – дійшов аж до Німеччини, за що дякує Богу.
У повоєнний час хоч і доводилося вести атеїстичну роботу, проте відверто проти Бога ніколи не виступав, тому тепер вважає, що саме за це Господь дарує йому вік.
Дуже шкодує, що не навчився ще й портрети малювати.
М.С. Плітко із сім'ї, у якій виховувалося семеро дітей. На сьогодні з них залишилися ще молодші його сестра і брат. У нього ж, з дружиною, яка померла вісім років тому, було троє синів. Одного вже немає, два інші мешкають з сім'ями в Одесі та Луганську.
Звичайно ж вже пенсіонери.
Незважаючи на вік обходить ще себе сам.
У його сімейній біографії цікаве абсолютно все. Один із синів, наприклад, будучи за фахом інженером-електриком, пише книги для дітей.
Видно все-таки далося взнаки те, усміхнувся Митрофан Степанович, що я колись навчався на факультеті філології.
Вслухаючись у величний, мелодійний передзвін його годинників, чомусь пригадалося, як колись дзвонами лікували навіть від чуми. А що, як саме передзвін отих годинників сприяє продовженню віку їх автора?
Щоб виготовити один такий, пояснював майстер часу, знадобиться не один місяць.
Та ще й, щоб все було під руками. Дерево ж підходить всяке, але щоб надати виробу вигляду, він покриває його шпоном.
Пробував ветеран відшукати і гуморески, які писав колись і навіть виступав з ними зі сцени. Але хіба міг знайти, будучи у такому віці, все і відразу. Тим більше, що куди не кинеш оком – скрізь одні заготовки, різні пристосування, інструменти.
– Пиляти, конструювати, – долучилася до розмови невістка Митрофана Степановича, – то у нього дар від Бога.
І все трудиться, щоб залишити на пам'ять по годинникові онукам, яких у нього дванадцять. Ось аж коли стало зрозуміло, чому їх стільки у його хаті в різній стадії готовності. Тож нехай Бог додає йому віку і наснаги, щоб зумів залишити щось на згадку про себе ще й правнукам.
Павло КУШПЕЛА.