Одразу ж після випускного балу юнака було призвано на службу. Але віку, в якому можна було б носити зброю, ще не мав. Сімнадцятирічного хлопця, та ще таких, як він, керівництво запланувало евакуювати в глибокий тил – зберегти ресурси армії. Так Дмитро Олександрович потрапив аж у Сталінградську область. Там, у напівтемній землянці, разом з сім’єю росіян жив він і працював у місцевому колгоспі. Фашисти наступали на українську землю. Проте у волзьких степах поки що було тихо.
Якось до їхнього господарства приїхала жіночка, яка виступила перед евакуйованими.
– Я звертаюся до юнаків, що присутні тут, – сказала вона. – Ваша черга ще не настала, але ви теж можете допомогти, стати добровольцями.
Дмитро Олександрович вирішив – двічі не помирати.
Страх був, бо був молодий і жити хотілося. Та й ворог був сильний, добре озброєний. А що умів і бачив на той час зовсім молодий хлопчина?
Волга шуміла і несла криваві води. Добровольців сформували по групах.
Перша висадилася на пліт і попрямувала до окупованого Сталінграда. Майже посеред річки пролунав вибух – людей спіткала ворожа міна. Але ніхто не панікував, кожен свято вірив у свій обов’язок.
Юнаків, яких щойно навчили володіти зброєю, кинули у саме пекло. Бійці падали, підкошені ворожими кулями. Посеред дня стала ніч: снаряди й вибухи закрили сонце. Але добровольці не здавалися.
Важко було втрачати друзів, бачити навколо себе тільки смерть. Проте образ священної боротьби щораз змушував іти далі. Одного разу Дмитро Олександрович потрапив під осколки міни і отримав поранення, а далі – госпіталь.
А потім – важкий похід через розорену Україну. Немов з могили підіймалася вона кожною вулицею, селом, містом і містечком. Бойовий шлях Дмитра Олександровича пролягав через Донецьк, Київ, Тернопіль, Львів. За особливий героїзм під час визволення Тернополя молодшого сержанта Д.О. Гуменного наго роджено орденом Слави ІІІ-го ступеня. «Особливі бої – згадує ветеран, – були під Бродами. Але, слава Богу, все перетерпів». Не медом було й визволення Європи. Найважче було взяти Будапешт. Частина міста на одному з берегів Дунаю не хотіла здаватися. Ніби з-під землі з’явилися ворожі танки.
Група радянських розвідників, в складі яких перебував і Дмитро Олександрович, розкрила підземний завод з ремонту танків. Будапешт було взято. За вдалу операцію воїну присвоїли орден Слави ІІ-го ступеня.
За словами Дмитра Олександровича, ордени – то не головне, головне, що повернувся з цілою головою, має сім’ю. Дружина Марія Дем’янівна супроводжує його на життєвому шляху. «Це і є мій орден Слави І-го ступеня – дім, родина, зрештою – життя, – підсумовує він». Витязь тисячі боїв, людина, якій ми певною мірою завдячуємо сьогоднішнім добробутом, вперто йшла до мети через біль і страждання. Тому саме час сказати: «Дякуємо за мирне небо над нашими головами».
Сергій ПРУДИВУС, учень 11 класу.
с.
Устя.
